Читать онлайн книгу "Син Вовка"

Син Вовка
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У збiрку ввiйшли вiдомi твори циклiв «Син Вовка», «Дiти Морозу», а також оповiдання «Бог його батькiв». Джек Лондон знайомить читачiв з iндiанською культурою, ii традицiйними поняттями честi та обов’язку, описуе жiночий характер, складний i часом суперечливий. В оповiданнi «Син Вовка» iндiанцi намагаються протистояти «синам вовка», якi крiм землi вiдбирають у них найдорожче – жiнок. У жорстокiй сутичцi завоювання дiвчини стае схожим на первiсну боротьбу за самку. Цей твiр як крик душi iндiанського народу i торжество бiлоi людини. Тему мiсiонерства порушено в оповiданнi «Бог його батькiв». Скiльки було вбито людей, скiльки кровi було пролито через те, що один бог нiбито краще за iнших. До циклу «Дiти Морозу» увiйшли оповiдання «Закон життя», «Брехун Нам-Бок», «Бiлошкiра Лi Ван» та iншi. Тут зображено людину наодинцi з собою. Вона мае можливiсть випробувати себе в нелегкiй боротьбi з обставинами, що загрожують самому ii iснуванню. Пiвнiч стае найсуворiшим у життi випробуванням можливостей, закладених у людинi.





Джек Лондон

Син Вовка



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


?










СИН ВОВКА





БІЛА ТИША


– Кармен проживотiе ще днiв зо два, не бiльше. Мейсон виплюнув крижинку й докiрливо глянув на бiдолашну собаку, потiм знову взяв ii лапу до рота й заходився вигризати бурульки, що цупко понамерзали мiж пазурами.

– Скiльки я бачив собак iз химерними назвами, то завжди вони чорта вартi, – промовив вiн, скiнчивши свою роботу, i вiдштовхнув собаку вiд себе. – Вони миршавiють i врештi гинуть пiд вагою своiх гучних наймень. Чи ти коли бачив, щоб лихо спiткало собаку, який зветься просто Касiяр, Сиваш або Гаскi? Де там! Глянь лишень на Шукума, вiн…

Клац! Худий пес скочив i мало не вп’явся бiлими зубами Мейсоновi в горло.

– А, будеш, будеш ти менi! – Кiнцем пужална Мейсон так уперiщив собаку поза вуха, що той простягся на снiгу, судомно затремтiв, i по iклах йому потекла жовта слина.

– От я й кажу, глянь на Шукума… Його ще надовго стане. Б’юсь об заклад, що вiн цього ж таки тижня з’iсть Кармен.

– А я iншоi думки, – мовив Мелмют Кiд, обертаючи мерзлий хлiб навпроти огню, щоб розтанув. – Можу закластися, що ми самi з’iмо Шукума, доки доiдемо. А ти що скажеш, Рут?

Індiянка вкинула крижинку до кави, щоб осiла гуща, глянула на Мелмюта Кiда, потiм на свого чоловiка, тодi на собак, але нiчого не вiдповiла. Що тут казати, все й так зрозумiло. Іншоi ради немае. Перед ними – двiстi миль невтертоi дороги, мiзерних харчiв для них самих лишилося тiльки на шiсть днiв, а для собак уже нема нiчого.

Двое чоловiкiв i жiнка посiдали коло ватри й узялися до свого злиденного пiдживку.

Собаки лежали запряженi, – бо спиняючись опiвднi, iх не розпрягали, – i заздрiсно стежили за кожним шматком.

– Сьогоднi полуднуемо востанне, – сказав Мелмют Кiд. – І треба добре мати для цих собак, бо вони дедалi все лютiшають. При нагодi так i кинуться на когось iз нас.

– А я колись був головою братства методистiв i вчителював у недiльнiй школi. – Сказавши таке нi сiло нi впало, Мейсон мрiйно задивився на своi мокасини, що з них iшла пара, але Рут вивела його з задуми, наливши йому кухлик кави.

– Хвалити бога, чаю маемо досить! Я бачив, як вiн росте в Тенесi. Чого б я оце тепер не дав за гарячого кукурудзяного коржа! Не журися, Рут, уже тобi недовго голодувати й ходити в мокасинах.

На цю мову жiнка повеселiшала. В поглядi ii свiтилася велика любов до свого бiлого пана, до першоi бiлоi людини, яку вона бачила у своему життi, до першого чоловiка, що поводився з жiнкою краще, нiж просто з твариною чи в’ючною худобиною.

– Авжеж, Рут, – провадив далi ii чоловiк чудною мiшаною мовою, бо тiльки так могли вони порозумiтися. – Почекай-но, ось ми доберемося до Далекоi Краiни, сядемо в човен бiлих людей i попливемо до Солоноi Води. Так, погана вода, бурхлива вода, цiлi гори води танцюють весь час угору й униз. І так ii багато, так далеко iхати… Пливеш десять снiв, двадцять снiв, сорок снiв (вiн полiчив доби на пальцях), i все – вода, погана вода. А тодi приiдеш до великого селища, повного люду, наче комарiв улiтку. А вiгвами – ох i височеннi десять, двадцять сосен. Страх якi!

Вiн безпорадно замовк, зиркнув благально на Мелмюта Кiда, а тодi заходився показувати руками, як то буде високо, коли скласти двадцять сосен кiнцями одну до одноi. Мелмют Кiд глузливо всмiхнувся, але Рут аж очi витрiщила з дива та втiхи: вона була майже певна, що чоловiк жартуе, i така поблажливiсть тiшила ii бiдне жiноче серце.

– А потiм сiдаеш у… у коробку, i – гурр! – поiхали вгору. – Вiн пiдкинув порожнього кухлика в повiтря, щоб показати, як то буде, i, спритно пiймавши його, гукнув: – Гоп! З’iхали додолу. Ну, й чарiвники ж там! Ти iдеш, примiром, до Форту Юкону, а я iду до Арктiк-Сiтi двадцять п’ять снiв; довга товстенна мотузка, я беруся за один кiнець i кажу: «Гелло, Рут! Як ся маеш?» А ти кажеш: «Чи це ти, мiй любий?» А я кажу: «Так». А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хлiба, немае соди». Тодi я кажу: «Пошукай лишень у коморi пiд борошном. До побачення». Ти заглядаеш пiд борошно й знаходиш повно соди. І весь той час ти – у Фортi Юконi, а я – в Арктiк-Сiтi. Ох, що то за чарiвники!

Слухаючи ту казку, Рут усмiхалася так щиро, що обидва чоловiки зареготалися. Собаки почали гризтися й припинили Мейсонову оповiдь про дива Далекоi Краiни. А поки чоловiки iх розбороняли, Рут устигла позав’язувати санки, й можна було рушати в дорогу.

– Ану, Лиско! Гайда!

Мейсон хвацько ляснув батогом i, коли собаки стиха заскавчали в запрягу, зрушив iз мiсця стерновою жердиною примерзлi санки. Рут побiгла за другими санками, а Мелмют Кiд, допомiгши iй зрушити, поiхав останнiй. Мелмют Кiд був дужий, навiть суворий чоловiк, вiн мiг би вола звалити одним замахом, але йому шкода було бити сердешних собак; вiн потурав iм, як рiдко хто з погоничiв, i мало не плакав над iхньою бiдою.

– Ну, рушайте вже, бiдолахи здороженi! – пробурмотiв вiн по кiлькох марних спробах зрушити санки.

Але нарештi терплячiстю вiн таки досяг свого: скiмлячи з болю, собаки кинулись наганяти товаришiв.

Нiхто бiльше не розмовляв: важка дорога не дозволяе таких розкошiв. А мандрувати Пiвнiччю – надсадна, убивча праця. Щаслива та людина, що цiною мовчанки витримуе бодай день подорожi i то втертою дорогою.

Бо з усякоi працi, що висотуе жили, найтяжча – торувати дорогу. За кожним кроком нога у великiй плетенiй лижвi грузне в снiг аж по колiно. Тодi треба витягати ногу вгору, просто вгору, бо як збочиш бодай трiшечки, може статися лихо. Лижву треба геть-чисто витягти зi снiгу, а тодi вже переставляти далi. Другу ногу теж доводиться витягати просто вгору принаймнi на пiв ярда. Хто мандруе вперше, коли навiть йому пощастить не зачепитися лижвою за лижву – а це дуже небезпечно – i не простягтися лiгма на снiгу, той уже ярдiв за сто знемагае на силi. А хто за цiлий день нi разу не заплутаеться пiд ноги собакам, той може спокiйно, з чистим сумлiнням залiзти собi ввечерi у спальнi хутра i пишатися понад усяку мiру своею снагою. А тому, хто пройде двадцять снiв цiею довгою дорогою, можуть i боги позаздрити.

Уже вечорiло, а пригнiченi величчю Бiлоi Тишi люди мовчки долали важку дорогу. Природа мае чимало способiв довести людинi ii нiкчемнiсть: безнастанна змiна припливу й вiдпливу, лють бурi, жах землетрусу, протяглий гуркiт небесноi артилерii, але найстрашнiша, найбiльш гнiтюча з усього того – байдужiсть Бiлоi Тишi. Нiщо анi ворухнеться, на блискучому мiдяному небi – анi хмаринки, найтихiший шепiт вражае, як блюзнiрство, людина стае боязка, лякаеться згуку власного голосу. Вона – едина жива порошинка – мандруе примарними просторами мертвого свiту, тремтить од власноi вiдваги, розумiе, що ii життя – все одно, що життя хробака. Дивнi думки зринають некликанi, i таемниця всiх речей бентежно шукае собi вислову. Людину гнiтить страх перед смертю, перед богом, усесвiтом, а водночас зроджуеться надiя на воскресiння й життя, туга за безсмертям – надаремне прагнення ув’язненоi iстоти; людина лишаеться сам на сам з Богом.

Отож уже вечорiло. Рiчка робила велике колiно, i Мейсон, iдучи попереду, повiв валку навпростець вузеньким пересипом. Але собаки не здужали виiхати на стрiмкий берег. Хоч Рут i Мелмют Кiд пiдштовхували санки, а проте собаки знов i знов сповзали вниз. Тодi взялися ще раз. Бiдолашнi, охлялi з голоду собаки напружили останню силу. Вище, вище – i ось санки вже на березi, та враз ватажок смикнув усiх собак за собою праворуч i зачепив Мейсона за лижви. Наслiдок був страшний. Мейсона звалили, один собака заплутався в посторонках, а санки посунули знову вниз i поволокли все за собою.

Лясь! Батiг нещадно затанцював по собаках, особливо по тому, що заплутався.

– Не бий, Мейсоне, – заступився Мелмют Кiд. – Сердешна вже й так гине. Стривай, зараз припряжемо моi собаки.

Мейсон почекав, доки Кiд вимовить останне слово, а тодi довгим батогом знов уперiщив провинну собаку. Кармен – бо це була вона – прищулилася у снiгу, жалiбно заскiмлила, потiм упала на бiк.

То була трагiчна хвилина, сумна подорожня пригода – собака гине, двое товаришiв ось-ось посваряться. Рут стурбовано позирала то на одного, то на другого. Мелмют Кiд стримався, тiльки в поглядi його свiтився безмежний докiр. Схилившись над собакою, вiн перерiзав посторонки. Нiхто не промовив бiльше й слова. Собак спрягли докупи i вибралися на берег. Санки вже знов iхали по рiвному, а Кармен насилу дибала ззаду. Доки собака може йти, його не стрiляють. Це його остання нагода вижити: доплентатись до табору, а там, може, й пощастить забити лося.

Мейсон уже жалкував, що погарячкував, але був занадто впертий, щоб признатись; вiн iшов на чолi валки, i гадки не маючи, що насуваеться небезпека. Вони пробиралися крiзь лiсисту затишну долину.

Футiв за п’ятдесят вiд дороги стояла височезна сосна. Стояла споконвiку, i споконвiку доля готувала iй такий кiнець, а може, разом з тим i Мейсоновi.

Вiн схилився зав’язати ослаблого ремiнця на мокасинi. Санки спинилися, i собаки мовчки полягали на снiг. Навкруги була зловiсна тиша; анi найменший подих не ворушив дерев, припалих памороззю; холод i тиша довколишнiх просторiв заморозили серце й скували тремтячi уста природи. У повiтрi пролинуло зiтхання; вони його не почули, а, радше вiдчули, як призвiстя руху в нерухомiй порожнечi. І от велике дерево, обтяжене роками та снiгом, зiграло свою останню роль у трагедii життя. Мейсон почув застережливий хрускiт, хотiв одскочити, але не встиг випростатись, як дерево луснуло його по плечах.

Несподiвана небезпека, нагла смерть – як часто доводилося Мелмютовi Кiдовi iх бачити! Чатина ще тремтiла, а вiн уже наказав Рут, що робити, i сам метнувся рятувати товариша. Індiянка теж не зомлiла й не стала марно голосити, як, може, зробили б декотрi з ii бiлих сестер. З наказу Мелмюта Кiда вона налягла всiм тiлом на швидко злагоджену пiдойму, щоб зменшити вагу сосни, i прислухалася до стогону свого чоловiка. Кiд же кинувся до дерева з сокирою. Криця весело дзвенiла, в’iдаючись у замерзлий стовбур: з кожним ударом дроворуб голосно видихав повiтря: гах! гах!

Нарештi Кiд поклав на снiг жалюгiдного недобитка, що допiру був людиною. Проте ще гiрша за товаришеву муку була нiма скорбота на обличчi в жiнки та ii погляд, сповнений то надii, то вiдчаю. Розмовляли вони мало; люди з Пiвночi рано пiзнають марнiсть слiв i безмiрну вагу вчинкiв. Коли надворi мороз шiстдесят п’ять градусiв, людинi довго не можна лежати на снiгу. Тому в санок вiдрiзали мотузку, страдника загорнули в хутро i поклали на пiдстилку з гiлля. Перед ним запалахкотiла ватра з того самого дерева, що заподiяло лихо. Позаду й трохи над ним нап’яли наметом шматок брезенту: вiн збирав променисте тепло й вiдбивав його на Мейсона – цю штуку знають люди, що вчаться фiзики з первiсного джерела.

Хто не раз дивився у вiчi смертi, той пiзнае ii поклик. Мейсона страшенно потрощило. Це було видно з першого погляду. Правий бiк – руку, ногу i спину – геть побито, тiло нижче пояса спаралiзовано, та й усерединi, мабуть, усе потовчено. Вiн подеколи стогнав, i то була едина ознака життя.

Жодноi надii, жодноi ради. До них повiльно повзла жорстока нiч: Рут зустрiла ii з розпачливим стоiцизмом своеi раси, а Мелмютовi Кiдовi додалося кiлька зморщок на бронзовому обличчi. Власне, найменше страждав Мейсон, бо тепер вiн витав у Схiдному Тенесi, на Великих Курних Горах, переживаючи знову пригоди свого дитинства. Так тужно було слухати звуки його давно забутоi пiвденноi говiрки, коли вiн, марячи, розказував про купання в ставках, про полювання на видру та про наскоки на баштани. Для Рут його мова була все одно що китайська, але Кiд розумiв ii i спiвчував кожному слову, як може спiвчувати лише той, хто роками був одiрваний вiд усього, що зветься цивiлiзацiею.

На ранок до хворого вернулася свiдомiсть. Мелмют Кiд нахилився почути його шепiт.

– Пам’ятаеш, як ми лаштувалися до рiчки Танани? Навеснi, коли рушить крига, тому буде чотири роки. Я тодi не так уже й кохав ii. Просто вона була гарненька, i я захопився… Але, знаеш, за цей час я дуже прихилився до неi. Вона була менi добра дружина, завжди поплiч зi мною у скруту. І в нашому промислi нема iй рiвноi. Пригадуеш, як вона стрiмголов кинулась у пороги Лосевого Рогу, щоб зняти нас iз тобою з тоi скелi, а кулi градом черкали по водi? А голод у Нуклукiето? Або як вона бiгла навзаводи з кригою, щоб принести нам новини? Нема що казати, вона була менi добра дружина, краща нiж та перша. Ти не знав про ту? Я не розказував тобi, га? Я вже раз одружувався там, у Штатах. Через те ж я й тут. Ми з тою вкупi зросли. Я пiшов собi, щоб вона мала причину взяти розлучення. Вона таки взяла його.

Але з Рут – зовсiм iнша рiч. Я гадав скiнчити тут усе й податися на той рiк на пiвдень – з нею вдвох. Однак тепер уже пiзно про це говорити. Не вiдсилай Рут до ii люду, Кiде. Жiнцi страх як тяжко вертатися назад. Здумай лише! Мало не чотири роки жити на нашому салi, квасолi, хлiбi й сушених овочах i вернутися до риби та оленини. Негоже, щоб вона, спiзнавши наше життя, трохи легше, нiж серед ii людей, знову поверталася до них. Заопiкуйся нею, Кiде… Чому б тобi самому не… але нi, ти завжди цурався жiнок… І нiколи не казав менi, через що опинився на Пiвночi. Будь ласкавий до неi i одiшли ii якомога швидше до Штатiв. Але як вона затужить за батькiвщиною, допоможи iй вернутися, добре? А малий… вiн теж нас зблизив, Кiде. Я таки сподiваюся, що це хлопець. Уяви собi – плоть од плотi моеi, Кiде. Вiн не повинен лишатися в цiй краiнi. А коли це дiвчина – то й не може лишитися. Спродай моi хутра; за них дадуть щонайменше тисяч п’ять, та ще й вiд Компанii менi належить куди бiльше. І далi веди моi справи разом зi своiми. Думаю, що та займанка на кручi виправдае себе. Доглянь, щоб малий дiстав добру освiту, а понад усе, Кiде, не пускай його сюди. Цей край не для бiлоi людини…

Я, Кiде, вже небiжчик. Проживу днiв три, чотири найбiльше. А вам доведеться йти далi. Мусите йти. Пам’ятай, це ж моя дружина i мiй син… Ох, господи! Аби тiльки був хлопчик! Вам не можна лишатися при менi… Я наказую вам iти далi. Вволiть мою передсмертну волю.

– Дай менi три днi, – благав Мелмют Кiд – Може, тобi покращае або щось iнше нагодиться.

– Нi.

– Лише три днi.

– Ви мусите йти звiдси.

– Два днi.

– Це моя дружина i мiй син, Кiде. Не проси мене такого.

– Один день.

– Нi, нi! Я велю…

– Один тiльки день. Ми якось розтягнемо харчi, а я, може, заб’ю лося.

– Нi… або добре: один день, але нi хвилини бiльше. Тiльки, Кiде, не… не лишай мене самого стрiчати смерть. Один пострiл, раз потягти за курка. Ти розумiеш. І не забувай! Не забувай, що то плоть од плотi моеi, i я не доживу, щоб побачити його.

Поклич сюди Рут. Я хочу попрощатися з нею, сказати, хай дбае про хлопця й не чекае, доки я помру. Як я iй цього не скажу, то вона ще не схоче йти з тобою. Прощавай, друзяко, прощавай. Стривай, Кiде… я… треба копати вище скелi, коло зсуву. Там я намивав на сорок центiв золота з одного заступа. А ще, Кiде… – Мелмют Кiд нахилився нижче, щоб почути останнi пригаслi слова людини, яка, помираючи, переборола власнi гордощi, – Пробач менi, що… ти знаеш… Кармен.

Залишивши жiнку, що потиху плакала над своiм чоловiком, Мелмют Кiд натягнув на себе парку[1 - Парка – верхнiй зимовий одяг з необробленоi шкури.], почепив лижви, узяв рушницю i подався в лiс. Кiдовi не в первину були суворi випробування Пiвночi, але ще нiколи не доводилося йому стояти перед таким важким завданням. Абстрактно беручи, це була проста математична формула: трое життiв проти одного, на смерть рокованого. Але тепер вiн вагався. П’ять рокiв плекали вони свою щиру приязнь, завжди поруч на рiчках i стежках, у таборах i в копальнях, вiч-на-вiч зi смертю, на ловах, i в повiнь, i в голод. Ця приязнь була така велика, що вiн не раз вiдчував дивнi ревнощi до Рут iз першого ж дня, як вона стала межи ними. А тепер треба було самому покласти край iхнiй приязнi.

Вiн благав у Бога послати йому лося, одного тiльки лося, але вся дичина наче покинула той край. Коли смеркло, змучений мисливець насилу побрiв до табору голiруч i з важким серцем. Дике собаче виття й пронизливий Рутин крик змусили його наддати ходи.

Примчавши до табору, вiн побачив, що жiнка вимахуе сокирою серед зграi розлючених собак. Собаки зламали залiзний закон своiх господарiв i накинулися на харчi. Кiд прилучився до бойовища, орудуючи рулею, i знову вiдбулася предковiчна жорстока трагедiя природного добору. Рушниця й сокира розмiрено здiймалися й опускалися, влучали й схиблювали; гнучкi тiла з дикими очима й запiненими iклами звивалися на всi боки; людина й звiрина заповзято боролися за перевагу. Врештi набитi собаки поповзли до краю свiтляного кола вiд вогнища, зализуючи рани й голосячи до зiрок над своею бiдою.

Собаки зжерли весь запас сушеноi лососини, i на бiльше як двiстi миль пустельноi дороги лишилося десь iз п’ять фунтiв борошна. Рут вернулася до свого чоловiка, а Мелмют Кiд заходився бiлувати собаку, що лежав iз розтрощеним черепом. Вiн порiзав ще тепле м’ясо на шматки й старанно поховав усе, крiм пiкури й тельбухiв, що iх кинув недавнiм товаришам убитого собаки.

Ранок принiс новий клопiт. Собаки почали кусатися мiж собою. Вся зграя кинулася на Кармен, що й досi ще чiплялася за життя. Не допомiг i батiг. Собаки звивалися й скавчали вiд ударiв, але розбiглися аж тодi, коли вiд Кармен не лишилося й слiду – нi кiсток, нi шкури, анi навiть шерстi.

Мелмют Кiд заходився коло свого дiла, прислухаючись до Мейсонового маячiння, що знову був у Тенесi, i вiв гарячi суперечки з друзями своеi молодостi.

Сосни росли близько одна вiд другоi, i Кiд порався швидко. Рут слiдкувала, як вiн лаштував схованку, таку, як часом роблять мисливцi, щоб уберегти м’ясо вiд росомах i собак. Один по одному вiн пригнув вершечки двох сосонок мало не до землi i зв’язав iх ремiнцем iз лосевоi шкури. Потiм уговкав собак i запрiг iх у двое санок, куди навантажив усе добро, крiм тих хутр, що були на Мейсоновi. А в тi хутра Кiд щiльно загорнув Мейсона, обмотав його шнурками i кiнцi шнуркiв прив’язав до зiгнутих сосонок. Раз рiзонути мисливським ножем – i сосонки, випроставшись, пiднесуть тiло високо в повiтря.

Рут чула останню волю чоловiка й не сперечалася. Сердешна добре засвоiла науку слухняностi. Вона змалку звик-ла до покори й бачила, що всi жiнки коряться пановi свiту – чоловiковi; заперечувати йому просто не годилося. Кiд дозволив iй на коротку хвилю вилити свое горе, коли вона цiлувала чоловiка – ii народ не мав такого звичаю – потiм одвiв Рут до переднiх санок i допомiг надiти лижви. Наослiп, машинально вона взяла жердину та батога i, погейкуючи на собак, рушила в дорогу. Кiд вернувся до непритомного Мейсона; Рут уже зникла, а вiн усе сидiв, зiгнувшись коло багаття; чекав, сподiвався, молився, щоб товариш помер.

Прикро лишатися на самотi з гiркими думками серед Бiлоi Тишi. Тиша мороку – милосердна, вона нiби захищае людину, огорнувши ii темним покривалом, дихае на неi спiвчуттям, але осяйна Бiла Тиша, чиста й холодна пiд крицевим небом – не мае жалю. Минула година, друга, а Мейсон не вмирав. Опiвднi сонце, не зринаючи над обрiем, кинуло пучку полум’я на небо, але вiдразу ж забрало назад. Мелмют Кiд опам’ятався й пiдiйшов до товариша. Вiн глянув навколо. Бiла Тиша наче глузувала з нього, i вiн злякався. Пролунав гострий звук пострiлу; Мейсон злетiв у свою повiтряну могилу, а Мелмют Кiд, тiкаючи вiд того мiсця, погнав собак снiгом, як навiжений.




СИН ВОВКА


Чоловiк рiдко цiнуе жiнку як слiд, аж поки втратить ii. Вiн не помiчае в домiвцi затишного тепла, що його створюе жiнка, та як тiльки воно зникае, в життi його робиться порожнеча, i вiн тиняеться сновидою, сам не знаючи, чого йому бракуе. Якщо його товаришi не досвiдченiшi за нього, то вони лиш недовiрливо похитають головою й дадуть йому мiцних лiкiв. Але туга не зникае, а зростае дедалi бiльше. Чоловiк втрачае цiкавiсть до всього, що його оточуе, стае похмурий, сумний. Однак коли порожнеча вже аж надто присiдае, тодi його раптом осявае здогад.

Коли таке трапляеться на Юконi, чоловiк лагодить собi човна, якщо це дiеться влiтку, а як узимку, запрягае собак – i рушае на пiвдень. За кiлька мiсяцiв, якщо вiн одержимий Пiвнiччю, вiн вертаеться з дружиною, що вiдтепер мае подiляти з ним любов до цiеi холодноi краiни та ii лихi нестатки. Це ще один доказ природженого чоловiчого егоiзму. Тут до речi пригадати iсторiю Вiдлюдька Макензi, що сталася за тих давнiх часiв, коли Клондайку ще не витолочили отi чечако[2 - Чечако – новак-золотошукач.], якi ринули сюди повiддю, коли вiн був тiльки мiсцем, де гарно дуже ловився лосось.

З першого погляду було знати, що Вiдлюдько Макензi належав до пiонерiв Пiвночi. На його обличчя поклали тавро двадцять п’ять рокiв безнастанноi боротьби з природою в ii найдикiших проявах. Найбiльше далися йому взнаки два останнi роки, згаянi на пошуки золота бiля самого Полярного кола. Коли його опосiла тужлива порожнеча, вiн не здивувався, бо був практична людина й бачив, як iнших чоловiкiв захоплювала така сама недуга. Але вiн нiчим не виявив своеi хвороби – тiльки став iще заповзятiше працювати. Запомiгшись спорядженням на кошти майбутнього здобутку, вiн цiле лiто воював з комарами й промивав пiсок у пониззi рiчки Стюарт. Потiм зготовив плiт iз добрячих колод i спустив його Юконом аж до Сороковоi Милi, а там поставив iз того дерева гарну хатину. Вона мала такий привабливий, затишний вигляд, що багато хто хотiв затоваришувати з ним i оселитися в тiй хатинi. Але вiн розвiяв iхнi надii на диво короткими й промовистими словами i закупив у факторii подвiйний запас харчiв.

Як уже зазначалося, Вiдлюдько Макензi був практична людина. Коли вiн чого-небудь хотiв, то зазвичай домагався того, i то якомога в найлегший спосiб. Хоч вiн не страхався тяжкоi працi та злиднiв, а проте не мав охоти мандрувати шiстсот миль кригою з собаками, далi плисти двi тисячi миль океаном та ще десь iз тисячу миль добиратися до рiдного краю, – i все лиш задля того, щоб знайти собi дружину. Життя занадто коротке. Тому вiн запрiг своiх собак, прив’язав до санок досить незвичний вантаж i вирушив до гiрського кряжу, що на його захiдних схилах бере свiй початок рiчка Танана.

Мандрiвець iз нього був витривалий, а його собаки мали славу найшвидших, найдужчих i найневибагливiших на всьому Юконi. За три тижнi вiн уже прибув до табору племенi стiкiв, що жило у верхiв’i Танани. Стiкiв здивувала його вiдвага, бо вони мали лиху славу: вбивали бiлих людей за таку дурничку, як гостра сокира або зламана рушниця. Але Вiдлюдько Макензi прийшов до них сам, i в його способi поводитися була чарiвна сумiш покiрливостi, панiбратства, самовладання й нахабства. Треба бути дуже спритним i добре знати психологiю дикунiв, щоб користуватися такою рiзноманiтною зброею. Але вiн був досвiдчений майстер у цiй справi, знав, коли треба поступатися, а коли гнiвно вергати блискавки й громи.

Найперше вiн привiтався з ватагом Тлiнг-Тiнегом i вшанував його подарунками – кiлькома фунтами чорного чаю й тютюну, тим здобувши у нього прихильнiсть i ласку. Потiм зазнайомився з хлопцями й дiвчатами, а ввечерi влаштував iм потлач[3 - Потлач – в iндiян пiвнiчно-захiдного узбережжя Америки учта, що на нiй господар обдаровуе гостей або ж знищуе свое майно з метою пiднести власний авторитет.]. На снiгу було втоптано продовгуватий майданчик на сто футiв завдовжки й на двадцять п’ять упоперек. Посерединi розклали довгасте вогнище, а з обох бокiв снiг застелили ялиновим гiллям. Усе плем’я висипало з вiгвамiв, i щось iз сто горлянок завело на честь гостя iндiянську пiсню.

За цi два роки Вiдлюдько Макензi навчився iндiянськоi мови – запам’ятав декiлька сотень слiв, опанував горловi звуки, важкi звороти, будову речень, шанобливi епiтети та сполучники. Отож вiн, наслiдуючи iндiян, звернувся до них iз промовою, сповненою предковiчноi поезii, примiтивного красномовства та метафоричних викрутасiв. Тлiнг-Тiнег i шаман вiдповiли в такому ж стилi, а тодi вiн роздав дрiбнi подарунки чоловiкам, спiвав разом з ними пiсень i показав себе майстерним гравцем у iхнiй улюбленiй грi в п’ятдесят два кiлочки.

Індiяни курили його тютюн i були дуже задоволенi. Але парубки поводилися задерикувато, вихвалялися своею вiдвагою i з натякiв беззубих бабiв та дiвочого хихотiння не важко було здогадатися чому. Вони бачили на вiку небагато бiлих людей, Вовчих синiв, але й тi вже дечого iх навчили.

Вiдлюдько Макензi, дарма що здавався безпечним, добре все те помiтив. А тому, загорнувшись у спальнi хутра, вiн знову все обмiркував, обмiркував дуже докладно i не одну люльку викурив, складаючи план, як дiяти. З усiх дiвчат тiльки одна припала йому до вподоби, i неабихто, а Заринска, ватагова дочка. Риси ii, уся постава найбiльше вiдповiдали уявленням бiлоi людини про жiночу вроду – вона була майже аномалiя серед iнших дiвчат свого племенi. Вiн здобуде ту дiвчину, одружиться з нею i зватиме ii… авжеж, зватиме Гертрудою! Зваживши так, вiн повернувся набiк i заснув – справжнiй син раси переможцiв.

Завдання було важке i вимагало терплячостi й багато працi, але Вiдлюдько Макензi дiяв хитро, безтурбоття його збивало з пантелику iндiян. Вiн не забув показати чоловiкам, який вiн гарний стрiлець i спритний мисливець, i весь табiр славив його, як вiн застрелив лося з вiдстанi шестисот оленячих шкур. Вiн вихваляв себе й не шкодував тютюну. Так само вшанував i шамана; вiн розумiв, що той чарiвник мае вплив серед народу, а тому хотiв запевнити собi його допомогу. Але той високий зверхник вiдчував свою могутнiсть i не дав улеститися подарунками. Тодi Макензi не вагаючись уписав його до числа майбутнiх ворогiв своiх.

Хоч i не траплялося йому нагоди поговорити iз Заринскою, але Макензi весь час крадькома поглядав на неi, даючи на здогад, який у нього намiр. Вона, звiсно, зрозумiла його добре, але, кокетуючи, оточувала себе гуртом жiнок щоразу, як чоловiкiв не було поблизу i Макензi мiг би пiдступитися. Проте вiн не поспiшав: знав, що вона мимохiть думае про нього, то нехай подумае ще кiлька день, це лише йому на руку.

Нарештi, одного вечора, уважаючи, що настав час, вiн зненацька залишив курне ватагове житло й попростував до сусiднього вiгваму. Як звичайно, Заринска сидiла посеред жiнок та дiвчат; усi вони шили мокасини й цяткували одяг намистинами. Жiнки зустрiли Макензi смiхом та жартами про нього й Заринску. Але вiн не став панькатися з ними; виштовхнув одну по однiй з вiгваму на снiг, i вони поспiшилися по всьому таборi розповiсти, що сталося.

Вiн переконливо розповiв дiвчинi про свiй намiр ii мовою, бо вона не знала його мови, i години за двi зiбрався йти.

– Отже, Заринска пiде до житла бiлого чоловiка? Гаразд! А я пiду поговорю з твоiм батьком, бо вiн, може, не згоден. Я дам йому багато подарункiв, але хай не вимагае зайвого. А коли вiн скаже нi? Нiчого! Заринска все одно пiде до житла бiлого чоловiка.

Вiн уже пiднiс шкуратяну завiсу, щоб вийти надвiр, аж дiвчина стиха покликала його назад. Вона вклякнула на долiвку, застелену ведмежими шкурами – обличчя ii сяяло так, як тiльки сяе в правдивоi Євиноi дочки– i соромливо розстебнула його тяжкого пояса. Вiн спантеличено глянув на неi i пiдозрiло нашорошив вуха, наслухаючись до кожного шурхоту знадвору. Але те, що вона робила далi, розвiяло його сумнiв, i вiн потiшено всмiхнувся. Вона вийняла зi своеi робочоi торбини пiхви з лосевоi шкiри, гаптованi яскравими химерними вiзерунками, потiм витягла його великого мисливського ножа, оглянула шанобливо гостре лезо, доторкнулася до нього пальцем i встромила в новi пiхви. Потiм пересунула iх уздовж пояса на звичайне мiсце з лiвого боку.

Справжнiсiнька тобi сцена зi стародавнiх часiв: дама та ii лицар! Макензi пiдвiв дiвчину на ноги й торкнувся вусами ii червоних уст – для неi то були незвичнi, чужi пестощi, пестощi Вовчi. То зустрiлися доба каменю з добою залiза.

Коли Вiдлюдько Макензi з великим згортком пiд пахвою вiдхилив запинало Тлiнг-Тiнегового вiгваму, у таборi аж гуло. Дiти сновигали пiд ногами, зносячи сухе дерево на потлач, дедалi голоснiше гомонiли жiнки, похмурi парубки стояли купками й про щось змовлялися, з шаманового вiгваму лунали зловiснi звуки замовин.

Ватаг був сам зi своею дружиною, яка дивилася перед себе тьмяним поглядом, але Макензi здогадався, що тут про все вже знають. Тим-то вiн не гаючись приступив до дiла, висунувши на видноту вишитi намистом пiхви – признаку своiх заручин.

– О Тлiнг-Тiнегу, могутнiй володарю стiкiв i земель на Тананi, пане лососiв, ведмедiв, лосiв i оленiв! Бiлого чоловiка привела до тебе велика мета. Багато мiсяцiв його хатина порожня, а вiн самотнiй. Його серце знудилося в тишi, засумувало за жiнкою, що сидiла б бiля нього в хатинi й зустрiчала його теплим багаттям i доброю стравою, коли вiн вертатиме з полювання. Йому вчувалися дивнi речi: тупотiння дитячих мокасинiв i гомiн дитячих голосiв. А якось уночi вiн мав сон: до нього прийшов Крук – батько твiй i батько всiх стiкiв. І Крук так промовляв до самотнього бiлого чоловiка: «Взувай мокасини, ставай на лижви, поклади на санки харчiв на багато снiв i подарункiв для ватага Тлiнг-Тiнега, бо ти повинен повернути в той бiк, де навеснi сонце мае звичай ховатися за край землi, i податися до краiни, де полюе могутнiй ватаг. Там ти вiддаси великi своi подарунки, i Тлiнг-Тiнег, мiй син, стане тобi за батька. В його вiгвамi е дiвчина, я вдихнув у неi подих життя для тебе. Ту дiвчину вiзьмеш собi за дружину». Отак сказав великий Крук. Тому я кладу дарунки до нiг твоiх, тому я й прийшов узяти твою дочку.

Старий ватаг загорнувся в хутро, свiдомий своеi царськоi величi, i з вiдповiддю не поспiшав. Тим часом до вiгваму прошмигнув хлопчисько, переказав, що ватага кличуть на раду старшини i зразу ж зник.

– О бiлий чоловiче, якого ми назвали Пострахом лосiв, а ще звемо Вовком i Вовчим сином. І Ми знаемо, що ти походиш вiд могутнього племенi, i були гордi вiтати тебе за гостя на потлачi, проте лосось не пара моржевi, так само Крук не пара Вовковi.

– Неправда! – скрикнув Макензi. – Я бачив Крукових дочок у Вовчих таборах – у Мортiмера, в Треджiдга й у Бернебi; вони прийшли до iхнiх вiгвамiв два кригоплави тому. І я чув ще й про iнших, хоча на власнi очi iх не бачив.

– Ти правду кажеш, сину мiй, але то погана злука, однаково, що спарувати воду з пiском або снiжинку з сонцем. А ти, бува, не зустрiчав Мейсона та його скво? Нi? Вiн перший iз Вовкiв прийшов десять кригоплавiв тому. І з ним був велетень, гнучкий, як лоза, i дужий, як ведмiдь, а серце мав, як лiтнiй мiсяць уповнi. Його…

– Та це ж Мелмют Кiд! – перебив Макензi, пiзнаючи з опису добре вiдому в пiвнiчних краях постать.

– Так, це вiн, велетень. Але чи не бачив ти Мейсоновоi скво? Вона була рiдна сестра Заринщина.

– Нi, ватаже, але я чув про неi. Мейсон… далеко, далеко на пiвночi ялина, снiгом i роками обтяжена, роздавила його. Та його кохання було велике, й вiн мав багато золота. Жiнка взяла золото, взяла сина, що чоловiк iй залишив, i подалася в довгу мандрiвку, а через безлiч снiв прибула до землi, де й узимку свiтить сонце. Там вона живе й досi. Там немае анi кусючого морозу, анi снiгу, там улiтку опiвночi не свiтить сонце i нема темряви в зимовi полуднi.

Прийшов другий посланець кликати ватага на раду й перепинив iхню мову. Макензi, виштовхуючи його в снiг, скинув оком надвiр i помiтив, що перед вогнищем похитуються постатi, почув ритмiчний спiв чоловiчих басiв i зрозумiв, що то шаман роздмухуе гнiв свого народу. Не можна було гаятись далi. Вiн знов обернувся до ватага.

– Слухай! Я хочу взяти твою дочку. А ось глянь! Тютюн, чай, багато мiрок цукру, теплi укривала, хустки гарнi й великi; а оце справжня рушниця й багато куль до неi та пороху.

– Нi, – вiдповiв старий, перемагаючи спокусу, що охопила його на вигляд таких скарбiв, розкладених перед ним. – Он там зiбрався мiй люд, i вiн не хоче, щоб я вiддавав тобi дочку.

– Але ж ти – ватаг.

– Проте юнаки лютують, що Вовки забирають наших дiвчат, i iм нема з ким одружитися.

– Слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Ще нiч не обернеться на день, як Вовк пожене своiх собак до Схiдних гiр i ще далi, аж до краiни Юкону. І Заринска буде протоптувати стежку його собакам.

– А може, нiч не дiйде й половини, як моi юнаки кинуть Вовкове м’ясо собакам, а кiстки його лежатимуть пiд снiгом, аж доки весняне сонце розтопить той снiг.

Це була погроза у вiдповiдь на погрозу. Бронзове обличчя Вiдлюдькове спалахнуло. Вiн пiдвищив голос. Ватагова дружина, що досi сидiла байдужа, спробувала пiдлiзти до виходу. Спiв надворi раптом урвався, стало чути гомiн багатьох голосiв. Макензi брутально штовхнув стару назад на хутряну постiль.

– Знову я звертаюся до тебе, слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Вовк умре, мiцно зцiпивши зуби, i разом з ним заснуть десять найдужчих чоловiкiв iз твого племенi – а вони тобi потрiбнi, бо полювання тiльки-но почалося i за кiлька мiсяцiв доведеться вже й рибу ловити. Та й знов же, яка тобi користь iз того, що я помру? Я знаю звичай твого народу: з мого добра тобi дiстанеться невелика частка. Вiддай менi дочку свою, i все це добро буде твое. Однаково ж сюди прийдуть моi брати, iх багато, i вони невситимi, i Круковi дочки родитимуть дiтей у Вовчих вiгвамах. Мiй народ бiльший, нiж твiй. Так судилося. Вiддаси менi дочку, i все буде гаразд.

Надворi зарипiв снiг пiд мокасинами. Макензi звiв у рушницi курка й розстебнув кобури обох револьверiв.

– Погодься, ватаже!

– Але ж мiй народ скаже «нi»!

– Погодься, i це добро буде твое. А з твоiм народом я сам упораюся.

– Нехай буде так, як Вовк хоче. Я вiзьму подарунки, але пам’ятай, що я попереджав тебе.

Макензi вiддав ватаговi всi подарунки, не забувши поставити на запобiжника рушницю, та ще й докинув неймовiрно строкату шовкову хустку. Ту мить з’явився шаман з кiлькома юнаками, але Макензi вiдважно проштовхався мiж ними й вийшов.

– Збирайся! – кинув вiн коротко Заринсцi, проходячи повз ii вiгвам, i поспiшився запрягти своiх собак. За кiлька хвилин вiн прийшов на раду, ведучи за собою запряг; дiвчина йшла поряд. Вiн вибрав собi мiсце на горiшньому кiнцi подовгастого майданчика поруч iз ватагом. Заринску вiн поставив лiворуч, на крок позад себе, як i годилося стояти жiнцi. А до того ж у таку хвилину, коли можна сподiватися всякого лиха, добре, щоб хтось боронив тебе ззаду.

Обабiч вогнища, сидiли навпочiпки чоловiки й спiвали стародавньоi iндiянськоi пiснi. Милозвучностi в нiй не було: якийсь дивний уривчастий ритм i настирливi повтори. Радше можна було назвати ii жахливою. На нижньому кiнцi перед шаманом танцювало обрядовий танець з десятеро жiнок. І вiн гнiвно картав тих, що не цiлком вiддавалися виконанню обряду. Огорненi важкими чорними розпатланими косами, що спадали iм аж до стану, вони звiльна похитувалися взад i вперед, чуйно вiдгукуючись на безнастанну змiну ритму.

То було дивне видовисько, чистий анахронiзм. На Пiвднi дев’ятнадцятий вiк доходив уже останнього десятирiччя, а тут ще процвiтала первiсна людина, що лиш на п’ядь вiдiйшла вiд печерноi, забутий уламок стародавнього свiту. Бурi вовкодави сидiли серед своiх у шкури зодягнених господарiв або гризлися за мiсце коло вогню, свiтло багаття вiдбивалося на iхнiх налитих кров’ю очах i на заслинених iклах. Лiси в примарному бiлому саванi спали, байдужi до того, що дiялося. Бiла Тиша, на мить вiдступивши до узлiсся, здавалося, знов насувала; зорi танцювали, високо стрибаючи по небу в своiх осяйних шатах.

Вiдлюдько Макензi невиразно усвiдомлював дику величнiсть тiеi картини, коли поглядом перебiгав по завинених у хутро рядах, шукаючи, кого нема. На хвилину вiн спинився на немовлятi, що ссало оголенi материнi груди. Було нижче сорока – щось близько сiмдесяти з чимось градусiв морозу. Вiн згадав тендiтних жiнок своеi раси й понуро всмiхнувся. А проте одна з таких нiжних жiнок народила його, обдарувавши великою спадщиною – спадщиною, що дозволяла йому i його братам панувати над суходолом i морем, над тваринами й людьми по всiй землi. Один проти сотнi, серед полярноi зими, далеко вiд своiх, вiн вiдчув голос тiеi спадщини: прагнення влади, любов до небезпек i шал боротьби, в якiй вiн мае вмерти або перемогти.

Спiви й танцi припинились, i шаман дав волю своему запальному красномовству. Не досить ясними порiвняннями з iндiянськоi мiфологii вiн хитро впливав на легковiрних слухачiв. А говорити був вiн мастак. Крука – втiлення творчих засад – вiн протиставив Вовковi – Макензi, затаврувавши його, як утiлення руiнницькоi засади боротьби. І та боротьба не тiльки духовна, борються й люди – кожен за свого тотема[4 - Тотем – знак плем’я iз зображенням тварини, рослини чи якоi речi, що ii релiгiйно вшановують.]. Вони дiти Джелхса – Крука, носiя прометеевого вогню, а Макензi – син Вовка, тобто диявола. Домагання замиритися в цiй споконвiчнiй вiйнi, вiддати своiх дочок найзапеклiшому вороговi – це ж страшна зрада, святокрадство. Шаман без ощадку сипав гострими словами й порiвняннями, аби тiльки споганити Макензi, того шпигуна-пролазу й чортового посланця. В юрбi iндiян почувся притлумлений рев, а шаман повiв далi:

– Так, братове, Джелхс – усесильний! Чи ж не вiн принiс нам вогонь небесний, щоб ми могли зiгрiтися? Чи ж не вiн витяг iз печер сонце, мiсяць та зiрки, щоб було нам видно? Чи ж не вiн навчив нас боротися з духами голоду й морозу? Але тепер Джелхс розгнiвався на своiх дiтей, iх зосталася жменька, й вiн iм не допоможе. Бо вони забули за нього, робили злi вчинки, йшли лихими шляхами й пустили ворогiв у своi оселi, посадовили iх бiля своiх багать. І Крук сумуе, що його дiти такi непутящi; але якщо вони схаменуться й повернуться до нього, вiн вийде з мороку й допоможе iм. О браття! Вогнедавець ознаймив зi своею волею шамана – тепер слухайте ii ви. Нехай юнаки вiдведуть дiвчат у своi вiгвами, а самi накинуться на Вовка, i нехай iхня ненависть не слабне! Тодi iхнi жiнки стануть плiднi, i з нащадкiв iхнiх виросте могутнiй народ! І Крук виведе великi племена iхнiх батькiв i дiтей iз Пiвночi, i вони битимуться з Вовками, аж поки тi обернуться в попiл торiшнього багаття. І Круковi сини знову запанують над усiею краiною! Так звiстуе вам Джелхс, Крук.

На це вiщування близького пришестя месii iндiяни хрипко завили, скочивши на ноги. Макензi вийняв великi пальцi з рукавиць i чекав. Усi стали викликати Лиса й не замовкли, аж доки вийшов наперед один молодий парубок i почав промовляти:

– Браття! Шаман сказав мудре слово. Вовки беруть наших жiнок, i нам нема кому народжувати дiтей. Нас лишилася жменька. Вовки забрали в нас теплi хутра, а нам за них дали злого духа, що живе в пляшках, i одежу, зроблену не з бобрових чи рисячих шкур, а з трави. Вона не грiе, i нашi чоловiки помирають вiд дивних хвороб. Я, Лис, не маю дружини, а чому? Двiчi тi дiвчата, що були менi до вподоби, пiшли до Вовчого табору. Тепер я знов наскладав хутра з бобрiв, лосiв та оленiв, щоб ним здобути ласки в Тлiнг-Тiнега й одружитися з його дочкою Заринскою. Але вона вже стоiть на лижвах, щоб утоптувати стежку Вовковим собакам. Я кажу не тiльки за себе самого. Те саме, що я, зробив i Ведмiдь. Вiн теж радий бути батьком ii дiтей i назбирав задля цього багато хутра. Я кажу за всiх молодих мисливцiв, що ще не мають дружин. Вовки завше голоднi. Завше вони беруть краще м’ясо на полюваннi. А Крукам лишаються покидьки.

– Ондечки сидить Гукла, – мовив далi вiн i безжально показав на дiвчину-калiку. – В неi ноги зiгнутi, як березовi перетинки в човнi. Вона не може анi дрова збирати, анi зносити впольовану здобич. Чи ж Вовки ii вибрали?

– Правда! Правда! – загукали iндiяни.

– А онде Мойрi. Злий дух перекосив iй очi. Навiть дiти лякаються, як побачать ii; кажуть, що сам ведмiдь уступаеться iй з дороги. То вибрали ii Вовки?

Знов грiзно залунали схвальнi вигуки.

– Там сидить Пiшет. Вона не чуе моеi мови. Вона нiколи не чуе пташиного спiву, голосу свого чоловiка, щебету своеi дитини. Вона перебувае в Бiлiй Тишi. Хiба Вовки хоч глянули на неi? Нi! Вони беруть найкращу дичину, а нам лишаеться послiд. Браття, так далi не повинно бути! Не пустимо бiльше Вовкiв до нашого вогнища. Час настав.

Пурпурове, зелене й жовте полум’я пiвнiчного сяйва запалило небо вiд обрiю до обрiю. А Лис, пiдвiвши голову i руки знявши, дiйшов найвищоi нестями:

– Гляньте! Духи наших батькiв повстали, i цiеi ночi великi подii стануться!

Вiн вiдступив, i мисливцi виштовхнули наперед ще одного засоромленого юнака. Цей був на голову вищий за iнших, а голi груди нiби навмисне дражнили мороз. Юнак не знав, як почати, й переступав з ноги на ногу. Слова не йшли у нього з вуст, i вiн ще бiльше бентежився. На обличчя йому лячно було глянути: певне, колись його понiвечило якимось нещадноi сили ударом. Нарештi вiн луснув себе кулаком у груди, що загули, як бубон, i голос його загримiв, як прибiй у печерi на березi океану.

– Я Ведмiдь, Срiбне Вiстря, й син Срiбного Вiстря. Ще коли в мене голос був дзвiнкий, як у дiвчини, я вбивав рись, лося й оленя; коли вiн загучав, як крик росомахи в пастцi, я перейшов Пiвденнi гори й забив трьох чоловiкiв iз Бiлоi рiчки, коли ж вiн став такий, як рев рiчки Чiнука, я зустрiв ведмедя грiзлi й не вступився йому з дороги.

Вiн замовк i торкнувся рукою страшних шрамiв на обличчi.

– Я не такий красномовний, як Лис. Мiй язик замерз, як ота рiчка. Я не вмiю просторiкувати. В мене мало слiв. Лис сказав, що цiеi ночi великi подii стануться. Мова плине з його язика, як веснянi струмки, але вiн не щедрий на вчинки. Цiеi ночi я битимуся з Вовком. Я заб’ю його, й Заринска сидiтиме коло мого багаття. Так сказав Ведмiдь.

Навкруги Вiдлюдька Макензi знявся пекельний галас, але вiн не поступався. Розумiючи, що на малiй вiдстанi рушницею не скористаешся, вiн непомiтно пересунув наперед обидва револьвери, щоб вони були напохватi, i тримав рукавицi тiльки на кiнчиках пальцiв. Вiн знав, що нема надii на рятунок, коли нападуться на нього всi разом, проте ладен був померти, як i похвалявся, мiцно зцiпивши зуби на горлi у ворога. Але Ведмiдь зупинив своiх товаришiв, одштовхуючи найпалкiших страшним кулаком. Коли галас почав затихати, Макензi глянув на Заринску. Вона була чудова: нахилилася вперед на своiх лижвах, вуста ледь розтуленi, нiздрi тремтять – немов тигриця, що готуеться стрибнути. У великих чорних очах ii, спрямованих на одноплемiнцiв, свiтився страх i виклик. Вона була така напружена, що й дихати забула. Так i скам’янiла, притиснувши одну руку до грудей, а другою мiцно тримаючи батога. Та тiльки-но Макензi глянув на неi, iй трохи полегшало. Тiло ii розпружилося, вона випросталась i вiдповiла йому поглядом, сповненим безмiрного кохання.

Тлiнг-Тiнег спробував говорити, але гамiр заглушив йому голос. Тодi Макензi виступив наперед. Лис роззявив був рота й хотiв щось крикнути, але Макензi так люто поглянув на нього, що вiн одсахнувся i крик той застряг йому в горлi. Його невдачу зустрiнуто реготом; тепер iндiяни втихомирились i стали слухати.

– Брати! Бiлий чоловiк, якого ви прозвали Вовком, прийшов до вас зi щирими словами. Вiн не брехун, як ескiмос, вiн правду каже. Прийшов, як друг, як той, хто хотiв би стати вам за брата. Але вашi чоловiки сказали свое, i час лагiдних слiв минув. Насамперед я хочу повiдати вам, що в шамана брехливий язик, що вiн не правдивий пророк, i звiстка, яку вiн промовив, то не слово Вогненосця. Його вуха глухi на голос Крука, вiн з власноi голови тче хитрi вигадки, а вас бере за дурнiв. Вiн не мае жодноi сили. Коли вам доводилося вбивати собак i iсти, коли ви напихали собi шлунки невичиненими шкурами й шматками з мокасин, коли помирали старi чоловiки й старi жiнки, коли помирали дiти бiля висхлих материних грудей, коли землю вашу огорнув морок i ви гинули, як лосось без води, коли вас опав голод, то чи послав шаман щастя вашим ловцям? Чи напхав вiн м’ясом черева вашi? Кажу вам ще раз – шаман не мае жодноi сили. Дивiться, я плюю йому межи очi!

Люди, хоча й жахнулися на таке блюзнiрство, та не заревли. Деякi жiнки полякалися, але чоловiки схвильовано чекали дива. Всi дивилися на шамана й Макензi. Жрець зрозумiв, що настала переломна хвилина, вiдчув, що його влада хитаеться, i хотiв був озватися, але Макензi, люто дивлячись на нього, звiв кулака й пiдступив ближче. І шаман злякався. Макензi зневажливо зареготався й повiв далi:

– Ну й що? Чи вразило мене громом? Чи спалила мене блискавка? Чи попадали зорi з неба й роздушили мене? Тьху! Про цього пса я вже не буду говорити. Тепер скажу про свiй народ, наймогутнiший з усiх народiв, що пануе в цiлому свiтi. Спочатку ми полюемо поодинцi, от як я полюю. Потiм ми полюемо зграями. Нарештi, як стадо оленiв, проходимо по всiй землi. Тi, кого ми беремо до своiх осель, живуть, а хто не хоче – гине. Заринска – гарна дiвчина, повна життя й сили, з неi буде добра Вовча мати. Ви можете вбити мене, та все ж вона буде Вовчою матiр’ю, бо моiх братiв багато, i вони прийдуть слiдами моiх собак. Слухайте, який закон у Вовкiв: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою накладуть десятеро. Багато племен уже заплатили таку цiну, а багато ще платитимуть.

А тепер я поговорю з Лисом i Ведмедем. Здаеться, iм до вподоби дiвчина. Так? Але ж гляньте, я купив ii. Тлiнг-Тiнег спираеться на мою рушницю. Іншi дари за дiвчину лежать бiля його багаття. Однак я буду чесний з ними. Лисовi сухо в ротi вiд довгоi промови, i я дам йому п’ять великих папуш тютюну. Нехай йому рот зволожиться, щоб вiн мiг досхочу галасувати на радi. Ведмедя я дуже поважаю i дам йому два укривала, борошна двадцять мiрочок i тютюну вдвое бiльше проти Лиса, а якщо вiн пiде зi мною через Схiднi гори, то я дам йому таку саму рушницю, як Тлiнг-Тiнеговi. А якщо вiн не хоче? Добре! Вовк уже втомився говорити. Вiн тiльки ще раз нагадае вам закон: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою накладуть десятеро.

Макензi усмiхнувся й вiдiйшов на свое мiсце, але на серцi йому було неспокiйно. Стояла ще темна нiч. Дiвчина пiдiйшла до нього й похапцем розповiла, до яких хитрощiв удаеться Ведмiдь у бiйцi на ножах. І Макензi уважно ii вислухав.

Отже, вони будуть битися. Зараз десятки мокасинiв розширили майданчик бiля вогнища. Багато мовилося про шаманову поразку. Дехто казав, що вiн лише не захтiв показувати своеi сили, але iншi згадували минулi випадки й погоджувалися з Вовком. Ведмiдь вийшов на середину майданчика, вийнявши з пiхов мисливського ножа росiйськоi роботи. Лис зауважив, що Макензi мае револьвери; тодi той зняв пояса й надiв на Заринску i так само звiрив iй i рушницю свою. Дiвчина похитала головою – мовляв, вона не вмiе стрiляти, бо ж рiдко доводилося жiнцi мати в руках такi коштовнi речi.

– Тодi, якщо небезпека надiйде до мене ззаду, голосно гукни: «Мiй мужу!» Нi, отак: «Мiй мужу!».

Вiн засмiявся, коли вона проказувала незнайомi англiйськi слова, вщипнув ii за щоку й увiйшов у коло. Не лише зростом i поставою переважав його Ведмiдь, але й Ведмедiв нiж був довший на добрих два дюйми. Вiдлюдьковi Макензi траплялося вже на своему вiку ставати вiч-на-вiч iз супротивником, отож вiн знав, що перед ним стоiть справжнiй чоловiк. Однак вiн аж стрепенувся, побачивши блискучу крицю, i в жилах швидше запульсувала гаряча кров його предкiв.

Не раз заганяв Ведмiдь Вiдлюдька то до краю вогнища, то в глибокий снiг, але потiм, ступiнь по ступневi, наче вправний боксер, вiн знову вертався насеред поля. Нiхто не заохочував його, тимчасом як супротивника пiдбадьорювали хвалою, порадами, осторогами. Але Макензi мiцнiше стискав зуби, коли дзвенiли ножi, черкаючи один об одного, i свiдомий своеi сили, натискав або боронився цiлком спокiйно. Спочатку вiн почував жаль до свого супротивника, але той жаль зник перед первiсним iнстинктом самооборони, а потому цей iнстинкт перетворився на жадобу вбивства. Десять тисяч рокiв цивiлiзацii спали з нього, i вiн став печерним чоловiком, який б’еться за самицю.

Двiчi вiн штрикнув Ведмедя, одскочивши непошкоджений, але втрете не умкнувся, i вони зiтнулися: кожен вiльною рукою вхопив за озброену руку ворога. Тодi тiльки Макензi вiдчув страшенну силу свого супротивника. Його м’язи болiсно напружились, аж вузлами взялися, жили його тужнi мало не рвалися з натуги, а вiстря з росiйськоi крицi полискувало ближче й ближче. Вiн спробував вiдiрватися вiд супротивника, але цим тiльки нашкодив собi. Коло людей, у хутра затушкованих, усе вужчало; кожен прагнув побачити останнiй удар. Та враз Макензi спритно вiдхилився трохи набiк i вдарив свого супротивника головою. Ведмiдь мимоволi похитнувся й утратив рiвновагу, а Макензi швидко пiдставив йому ногу i, подавшись уперед усiею своею вагою, турнув супротивника за коло глядачiв у глибокий снiг. Ведмiдь виборсався зi снiгу й кинувся назад на бойовище.

– О мiй мужу! – голос Зарински задзвенiв, попереджаючи про небезпеку.

На звук спущеноi тятиви Макензi пригнувся до землi, й стрiла з кiстяним вiстрям пролетiла над ним, влучила Ведмедевi в груди, i той з розгону впав на нього. Але за мить Макензi скочив на ноги. Ведмiдь лежав нерухомо, а по той бiк вогнища стояв шаман i накладав другу стрiлу.

Макензi схопив важкого ножа за кiнчик леза i рвучко метнув його. Нiж, блискавкою майнувши над багаттям, аж по самий держак угородився в горло шамановi. Той захи- тався i впав у жар на вогнище.

Клац! Клац! – Лис ухопив рушницю Тлiнг-Тiнегову i даремне намагався загнати набiй у цiвку, але, почувши, як зареготався Макензi, випустив ii.

– Виходить, Лис ще не навчився гратися цiею цяцькою? Вiн ще жiнка. Ходи сюди! Я тебе навчу.

Лис вагався.

– Ходи, кажу!

Лис пiдступив невпевнено, як набитий собака.

– Ось так i так. І все! – Набiй став на свое мiсце i, звiвши курка, Макензi приклав рушницю до плеча.

– Лис сказав, що цеi ночi вiдбудуться великi подii, i сказав правду. Великi подii вiдбулися, та Лисова в них участь була нiкчемна. Чи Лис i досi хоче взяти Заринску до свого намету? Хоче пiти слiдом за шаманом i Ведмедем? Нi? Гаразд!

Макензi зневажливо вiдвернувся й витяг ножа шамановi з горла.

– Може, хто iнший з молодих мисливцiв цього хоче? Якщо е такi, то Вовк кластиме iх по двое й по трое, доки не лишиться жодного. Немае? Гаразд. Тлiнг-Тiнегу, я дарую тобi цю рушницю вдруге. Якщо тобi доведеться мандрувати на Юкон, то пам’ятай, що там завжди буде для тебе мiсце й багато iжi бiля Вовкового багаття. Нiч уже, бачу, обертаеться на день. Я йду, але можу вернутися. Тож не забудьте про Вовчий закон!

Макензi пiдступив до Зарински, а iндiяни дивилися на нього, наче на якусь надприродну iстоту. Дiвчина стала на чолi запрягу, й собаки рушили. За кiлька хвилин iх поглинув примарний лiс. Макензi стояв непорушно, потiм i собi нап’яв лижви, щоб iти за ними.

– А Вовк забув про п’ять великих папуш?

Макензi сердито обернувся до Лиса, але раптом йому стало смiшно.

– Я дам тобi одну маленьку папушу.

– Це вже як сам Вовк знае, – покiрно мовив Лис, простягаючи руку.




ЛЮДИ З СОРОКОВОЇ МИЛІ


Здоровило Джiм Белден i гадки не мав, до чого призведуть його цiлком невиннi слова про те, що зерняста крига «досить-таки дивна штука». Так само й Лон Мак-Фейн не уявляв собi наслiдкiв, сказавши, що донна крига ще дивовижнiша штука. Не уявляв i Бетлз, який вiдразу почав сперечатися, буцiмто немае нiякоi донноi криги. То просто вигадка, щоб людей лякати.

– І це ти менi кажеш таке?! – обурився Лон. – Пробувши в цих краях стiльки рокiв! А ще не раз iв зi мною з одного казанка!

– Та це ж безглуздя, – правив своеi Бетлз. – Адже вода теплiша за лiд…

– Не велика рiзниця, як його проломити.

– А все ж теплiша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзае з дна.

– Я кажу лише про донну кригу, Девiде, лише про донну кригу. Хiба ж тобi не траплялося такого: пливеш рiчкою, вода прозора, як скло, i раптом, наче хмара найде на сонце, – крижинки, немов бульбашки, починають зринати, i в мить уздовж i впоперек рiчка побiлiе, нiби земля пiд першим снiгом.

– Еге, не раз траплялося, як я, було, задрiмаю коло стерна. Тiльки що крига в мене завжди йшла з сусiднього рукава, а не з дна зринала.

– А насправжки нiколи не бувало?

– Не бувало. І ти такого не бачив. Це ж безглуздя. Хай iншi скажуть.

Бетлз звернувся до всiх, що сидiли навколо грубки, але нiкому не хотiлося встрявати в iхню суперечку.

– Чи безглуздя, чи нi, але правда. Торiк восени ми з Ситкою Чарлi бачили таке видиво, як пливли рiчкою через пороги, знаеш, там, коло Форту Сподiвань. Була звичайна осiння година, сонце поблискувало на золотих модринах i на тремтячих осокорах, на водi мерехтiли брижi, хоч iз Пiвночi вже насувався голубий зимовий туман. Ти й сам гаразд знаеш, як то бувае. Край берегiв уже понамерзае, та й у вирах кружляють чималi крижини, повiтря дзвенить та iскриться, i ти вiдчуваеш, що з кожним вiддихом набираешся новоi сили. Отодi, голубе, свiт робиться малий, i починають свербiти п’яти до мандрiв.

Про що ж я казав? Ага, отож гребли ми, криги нiде й слiду не було, лише у вирах, коли це iндiянин пiдвiв весло й гукае: «Лоне Мак-Фейн! Глянь униз! Я чув про таке, але нiколи не сподiвався побачити навiч». Ти знаеш, що Ситка Чарлi так само, як i я, не в цiй сторонi народився, а тому ми обидва не бачили такого. Кинули ми гребти, посхилялися над облавками i вдивляемось у блискучу воду. Менi та картина нагадала час, коли я жив iз ловцями перлiв i бачив кораловi береги, що виростають, неначе сади, пiд водою. То була донна крига, вона чiплялася й наростала китицями на кожнiй скелi, як тi бiлi корали.

А потiм було ще цiкавiше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, нiби риба перiй пiдiймаеться вгору навеснi або як iде дощ. То зринала донна крига. Праворуч, лiворуч, куди не кинеш оком – усюди вода була вкрита тiею кригою. Човен плив, наче в густiй кашi, вона облiпила весла, як клей. Скiльки переiздив я пороги перед тим i пiсля того, але нiколи не бачив анi подоби. Раз за життя трапилось менi таке видовисько.

– Кажи, кажи… – сухо кинув Бетлз. – Думаеш, я повiрю твоiм теревеням? Мабуть, щось не гаразд у тебе i з очима, i з язиком. А може, повiтря так вплинуло тодi на вас?

– Але ж я бачив ту кригу на власнi очi, i коли б тут був Ситка Чарлi, то й вiн би посвiдчив, що це правда.

– Проте факти е факти, iх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.

– Але ж я на власнi очi…

– Не гарячкуй так, – уговкував його Бетлз.

Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як i всi кельти, вже кипiв гнiвом.

– То ти не вiриш?

– Коли ти вперся, як вiслюк, то скажу тобi, що таки не вiрю. Я вiрю насамперед природi й фактам.

– Виходить, я брехун? – погрозливо мовив Лон. – Може, спитаеш у своеi жiнки-сивашки й переконаешся, що я кажу правду.

Бетлз несподiвано спалахнув люттю. Ірландець мимоволi образив його, бо Бетлзова дружина була напiвбiла, дочка росiйського торгiвця хутром, i вiн повiнчався з нею в православнiй мiсii в Нулато, за тисячу миль звiдси в пониззi Юкону, тому вона належала до вищоi касти, нiж звичайнi тубiльнi жiнки-сивашки. Це вже були тонкощi, i iх могли збагнути лише пiвнiчнi шукачi пригод.

– Авжеж, брехун, – вiдповiв вiн злiсно.

Тоi ж митi Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловiки, що сидiли коло грубки, посхоплювалися й розборонили iх.

Бетлз пiдвiвся, втираючи кров з уст.

– Я нiколи не лишаюся боржником. Не думай собi, що й цього разу я не розквитаюсь.

– Мене ще зроду нiхто не називав брехуном, – була чемна вiдповiдь. – І хай мене дiдько вхопить, коли я не допоможу тобi розквитатися зi мною будь-яким способом.

– У тебе й досi той тридцять вiсiм на п’ятдесят п’ять?

Лон потакнув.

– Ти б добув собi кращий калiбр. А то мiй револьвер попробивае в тобi такi дiрки, як горiхи.

– Не бiйся. Моi кулi хоч i мають м’якi носики, зате б’ють влучно i вилiтають з другого боку сплющенi в кружечок. А коли я матиму приемнiсть бути до твоiх послуг? Бiля ополонки гарне мiсце.

– Не погане. Будь там рiвно за годину, тобi не доведеться довго чекати на мене.

Обидва надягли рукавицi й вийшли з поста, дарма що товаришi вмовляли iх помиритися.

Почалося все з дрiбницi, однак у таких упертих i запальних людей дрiбницi швидко розростаються у велику образу. Окрiм того, в тi часи ще не здогадалися розморожувати грунт i добувати золото взимку, тож люди з Сороковоi Милi, замкненi в таборi тривалою арктичною зимою, робилися обважнiлi вiд переiдання й примусових лiнощiв i такi дратiвливi, як бджоли наприкiнцi лiта, коли вулики переповненi медом.

У Пiвнiчнiй Краiнi тодi ще не iснувало правосуддя. Кiнна полiцiя теж була справа майбутнього. Кожен сам мiряв образу й визначав кару, залежно вiд того, як вона йому допекла. Рiдко коли громада втручалася в такi справи, i нiколи за всю похмуру iсторiю табору на Сороковiй Милi не порушувано восьмоi заповiдi.

Здоровило Джiм Белден поспiшно скликав раду. Вiдлюдька Макензi настановили головувати й вiдрядили посланця до панотця Рубо, щоб i той прийшов на допомогу. Вони розумiли, що становище iхне парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поединку, однак це суперечило б iхнiм власним поглядам, хоч iм i дуже хотiлося, щоб товаришi не стрiлялися. З одного боку, iхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом вiдплачувати за удар, але ж вони нiяк не могли погодитися на те, щоб двое добрих товаришiв, таких, як Бетлз i Мак-Фейн, зiйшлися у смертному герцi. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникае бою, коли йому виклик кинуто; проте, як самi зiткнулися з такою справою, то не хотiли, щоб вона дiйшла кiнця.

Зненацька нараду було перервано. Надворi зарипiли мокасини, почувся крик, а тодi пострiл револьвера. Дверi шпарко вiдчинилися, й увiйшов Мелмют Кiд, весело поблискуючи очима. В руцi вiн тримав кольта, з якого ще курився дим.

– Поклав на мiсцi. – Вiн замiнив порожню гiльзу й додав: – Твого собаку, Вiдлюдьку.

– Жовте Ікло? – спитав Макензi.

– Нi, того клаповухого.

– До бiса! Таж вiн був здоровий!

– Вийди подивися.

– А врештi, воно й краще. Я таки боявся, що вiн заслабне. Сьогоднi вранцi вернувся Жовте Ікло i добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Зарински, але вона метнула йому спiдницею межи очi й викрутилася. Тiльки того, що порвала спiдницю та добре викачалася у снiгу. А вiн знов забiг до лiсу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули якi-небудь собаки?

– Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогоднi вранцi почав кидатися на всiх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлi, i вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двое з них сказилося i втекло; як бачиш, вiн зробив свое. Коли ми чогось не вигадаемо, то до весни лишиться мало собак.

– І людей теж.

– Як то? З кимось сталося лихо?

– Бетлз i Мак-Фейн посперечалися, а тепер зiйдуться бiля ополонки, щоб докiнчити суперечку.

Йому докладно розповiли пригоду. Мелмют Кiд звик, що товаришi його завжди слухаються, i взявся владнати цю справу. Вiн швидко вигадав, як виплутатися з халепи, i пояснив свiй план товаришам; тi пообiцяли неодмiнно виконати всi його настанови.

– Отже, ви бачите, – закiнчив вiн, – що ми не позбавляемо iх змоги битися, а однак, я гадаю, що вони самi не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя – то гра, а люди грачi. Вони гратимуть на все, коли е хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте iх того одного шансу, й вони не гратимуть.

Вiн удався до начальника поста:

– Вiдмiряй-но менi три сажнi найкращого пiвдюймового манiльського мотуза. Ми встановимо такий прецедент, що люди Сороковоi Милi повiк будуть його пам’ятати, – пророкував Кiд. Потiм, обкрутивши мотуза навколо руки, повiв своiх товаришiв до ополонки саме вчасно, щоб зустрiти супротивникiв.

– Яке, в чорта, вiн мав право приплутувати до цiеi справи мою дружину? – загримiв Бетлз, коли товаришi спробували вмовити його. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – заявив вiн рiшуче. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – проказував вiн раз у раз, ходячи сюди й туди та пiджидаючи Лона Мак-Фейна.

У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: вiн зухвало кидав виклик церквi.

– Коли так, панотче, – кричав вiн, – коли так, то я залюбки загорнуся в полум’яну ковдру й ляжу на постiль iз жару. Але нiхто не скаже, що Лоновi Мак-Фейну завдали брехнi, а вiн облизнувся й навiть вухом не повiв! І не треба менi вашого благословення. Я хоч i неотесаний, але серцем вiдчуваю, що добре, а що зле.

– Тож це не серце, Лоне, – зауважив панотець Рубо, – це гординя спонукала тебе пiдняти руку на свого ближнього.

– Це вже вашi французькi вигадки, – вiдказав Лон. І потiм, повертаючись iти, спитав: – А ви вiдправите панахиду, коли менi не пофортунить?

Але священик тiльки всмiхнувся. Вiн i собi повернувся й рушив у напрямку бiлоi замерзлоi рiчки. До ополонки провадила втоптана стежка зi ступiнь завширшки. Обабiч лежав глибокий, пухкий снiг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священик у чорнiй сутанi надавав походовi урочистого, похоронного вигляду. Як на Сорокову Милю, то це був теплий зимовий день; обважнiле небо нависло низько над землею, а живе срiбло показувало незвичний рiвень – двадцять градусiв пiд нулем. Але це тепло не тiшило. Навiть високо вгорi вiтер анi кивав, i хмари зависли нерухомо, похмуро, вiщуючи раннiй снiгопад. А байдужа земля, скована зимовою сплячкою, не готувалася його зустрiчати.

Коли прийшли до ополонки, Бетлз, походжаючи, очевидно, знов мовчки обмiрковував сварку, бо на закiнчення вигукнув свое: «Це зовсiм нi до чого не приходилося!» А Лон Мак-Фейн похмуро мовчав. Гнiв так душив його, що вiн не мiг говорити.

А все ж у тi хвилини, коли вони не думали про сварку, то обое дивувалися на своiх товаришiв. Вони сподiвалися, що iм чинитимуть опiр, i ця мовчазна згода ображала iх. Здаеться, можна було бiльшого сподiватися вiд близьких людей, i обидва в душi почувалися наче скривдженими й обурювалися тим, що стiльки друзiв без единого слова протесту вийшли подивитися, наче на свято, як вони стрiлятимуть один одного. Видно, небагато вони були вартi в громадi. Якось дивно поводилися iхнi товаришi, аж не вiрилося.

– Станьмо спина до спини, Девiде. Чи досить буде п’ятдесяти крокiв, чи, може, подвоiти вiдстань?

– Досить, – хижо вiдрубав Бетлз.

Але новий манiльський мотуз, що був не на виднотi, а так собi недбало обкручений на руцi в Мелмюта Кiда, привабив меткий iрландцiв погляд i сповнив його тривогою.

– А нащо тобi мотуз?

– Швидше! – Мелмют Кiд глянув на свого годинника. – У мене дома повна пiч хлiба, i я не хочу, щоб вiн запався. Та й ноги менi мерзнуть.

Іншi чоловiки, хто як, теж виявляли свою нетерплячку.

– Але ж нащо цей мотуз, Кiде? Вiн зовсiм новий, хiба ж твiй хлiб такий важкий, щоб витягати його мотузом?

Бетлз цю хвилину озирнувся. Панотець Рубо, що саме розкумекав, до чого йдеться, затулив рота рукавицею, ховаючи посмiшку.

– Нi, Лоне, це мотуз на людину. – Мелмют Кiд, як треба, умiв справити враження.

– На яку людину? – Бетлз теж зацiкавився мотузом.

– На другу людину.

– Яку ще другу?

– Слухай, Лоне, i ти теж, Бетлзе! Ми обмiркували вашу дрiбну сварку й ось що врадили. Спиняти вас ми не маемо права…

– Ще б пак!

– І не збираемося. Зате можемо зробити iнше… i зробимо. Зробимо так, щоб цей поединок не повторився в iсторii Сороковоi Милi, щоб вiн став за приклад для всiх чечако, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повiсимо на найближчому деревi. А тепер гайда!

Лон недовiрливо усмiхнувся, а потiм обличчя йому прояснiло.

– Мiряй, Девiде, п’ятдесят крокiв, тодi обернемось i стрiлятимемо, доки один iз нас упаде мертвий. Сумлiння не дозволить iм таке зробити. Той янкi нас тiльки лякае.

Вiн рушив, задоволено всмiхаючись, але Мелмют Кiд спинив його:

– Лоне! Давно ти мене знаеш?

– Та вже давненько.

– А ти, Бетлзе?

– П’ять рокiв буде в червневу повiдь.

– Ну, а чи пригадуете ви такий випадок, щоб я не дотримав слова? Чи, може, вiд iнших чули про таке?

Обидва похитали головами, намагаючись зрозумiти, до чого воно йдеться.

– Значить, на мое слово можна покластися?

– Як на боргове зобов’язання, – мовив Бетлз.

– Воно таке ж певне, як надiя на спасiння душi, – швидко додав Лон Мак-Фейн.

– Ну, то слухайте! Я, Мелмют Кiд, даю свое слово, – а ви знаете, чого воно варте, – коли скiнчиться поединок, то не мине й десяти хвилин, як той, хто живий лишиться, повисне на мотузi. – Вiн вiдступився назад, як колись, може, вiдступився Пiлат, умивши руки.

Люди з Сороковоi Милi стояли мовчки. Небо спустилося ще нижче, сиплячи на землю кристалiчну хмару снiжинок – маленькi геометричнi фiгурки, прекраснi й ефемернi, як подих, що iм, однак, судилося iснувати аж до повороту сонця з пiвденноi мандрiвки. І Бетлзовi, i Лоновi не раз доводилося ризикувати, ризикувати з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вiрою в Щасливий Випадок. Проте в цiй грi такого Випадку не могло бути. Вони вдивлялися в Кiдове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфiнксове. Минали напруженi хвилини, i iм дедалi дужче хотiлося заговорити. Нарештi собаче виття порушило тишу; воно долинало звiдти, з Сороковоi Милi. Сумне виття гучнiшало, воно аж серце роздирало, а тодi довгим скиглiнням завмерло в далечинi.

– А хай тобi трясця! – Бетлз пiдвiв комiра своеi куцини й безпорадно озирнувся навкруги.

– Славну гру закрутив ти, Кiде! – вигукнув Лон Мак-Фейн. – Усi прибутки закладовi, й анiчогiсiнько гравцевi. Сам диявол не вигадав би такоi штуки, i хай менi грець, як я вплутаюсь у неi.

Коли мешканцi Сороковоi Милi видиралися на вкритий льодом берег вирубаними в кризi схiдцями, а потiм iшли вулицею до поста, то дехто, нiби кашляючи, тамував смiх, а дехто пiдморгував, удаючи, що струшуе снiг, який налип на вiях. Але собака завив протягло й погрозливо вже десь ближче. За рогом зойкнула якась жiнка й гукнула: «Вiн сюди бiжить!» Потiм до гурту прискочив якийсь iндiянський хлопець та кiлька зляканих собак, що мчали так, наче за ними сама смерть гналася. Слiдом бiг Жовте Ікло з наiжаченою шерстю, як сiра блискавка. Всi, окрiм янкi, сипонули врозтiч. Індiянський хлопець спiткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу й кинувся до стосу дров, куди вже видряпалися iншi чоловiки. Жовте Ікло вернувся назад, переслiдуючи якогось пса. Той пес, не скажений, але збожеволiлий зi страху, втiкаючи, збив Бетлза з нiг i помчав угору вулицею. Мелмют Кiд вистрiлив у Жовте Ікло. Скажений собака перекрутився в повiтрi, впав на спину, тодi знову скочив на ноги й одним стрибком здолав пiв дороги до Бетлза. Але не досяг його.

Бо Лон Мак-Фейн зiскочив зi стосу дров i схопив собаку на льоту. Вони покотилися; Лон, випроставши руку, тримав собаку за горло, щоб уберегтися вiд смердючоi слини, що бризкала йому в обличчя. Тодi Бетлз iз револьвером у руцi, вигодивши слушну мить, спокiйно поклав край боротьбi.

– Оце була чесна гра, Кiде, – зауважив Лон, пiдводячись i струшуючи снiг iз рукавiв. – І я узяв свое.

Увечерi, тимчасом як Лон Мак-Фейн, надумавши вернутися в лоно церкви, простував до хатини панотця Рубо, Мелмют Кiд довго розмовляв про цю дрiбну подiю.

– Невже ти б зробив таке? – чiплявся до нього Макензi.

– Якби вони здумали стрiлятися? Хiба я коли порушував свое слово?

– Та нi, не в тiм рiч. Вiдповiдай на запитання. Чи зробив би?

Мелмют Кiд пiдвiвся й сказав:

– Вiдлюдьку, я сам себе весь час питаю про це.

– Ну й що?

– Та ось i досi не знаю, що вiдповiсти.




У ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ


Коли людина мандруе в далеку краiну, iй доводиться забувати чимало з того, до чого вона звикла, i пристосовуватися до нових життевих обставин. Вона мусить вiдмовитись вiд колишнiх iдеалiв, зректися колишнiх богiв, а часто й переробити закони моралi, що досi керували ii поведiнкою. Тому, хто мае протеiвську[5 - Протей – у грецькiй мiфологii морський бог, що мiг на свою волю змiнювати власний вигляд.] здатнiсть принатурюватися, новина такоi змiни може навiть бути за джерело втiхи; але тому, хто вже затвердiв у звичках, присвоених змалку, гнiт iншого оточення – нестерпучий; вiн страждае тiлом i душею серед нових обмежень i нiяк не годен iх збагнути. Це страждання раз у раз даеться взнаки, штовхае людину на злочини й призводить до всiлякого лиха. Тому, хто не може призвичаiтись до нових умов життя, краще повернути до своеi краiни; якщо вiн загаеться, то неодмiнно загине.

Людина, що скидаеться вигод староi цивiлiзацii заради юноi дикостi i первiсноi простоти Пiвночi, може сподiватися талану оберненопропорцiйно до кiлькостi та якостi своiх безнадiйно вкорiнених звичок. Вона незабаром виявить, коли взагалi на щось здатна, що матерiальнi вигоди важать менше. Легко змiнити добiрнi страви на грубу iжу, зграбнi шкуратянi черевики на м’якi безформнi мокасини, пухову постiль – на снiгову. Але дуже важко навчитися належно ставитись до всiх речей, i особливо до своiх товаришiв. Чемнiсть звичайного життя така людина мусить змiнити на альтруiзм, поступливiсть i терпимiсть. Так, i тiльки так може вона здобути коштовну перлину – справжню дружбу. Не конче казати: «Дякую», – вона мусить довести свою вдячнiсть вчинками. Радше б мовити, вона мусить заступити слово – вчинком, а букву – духом.

Як тiльки чутка про арктичне золото дзвоном пiшла по всьому свiтi й принада Пiвночi захопила серця людей, Картер Везербi покинув свое тепленьке мiсце в конторi, переписав половину заощаджень на жiнку, а за решту купив усе потрiбне до подорожi. З натури вiн не був романтик, комерцiйна неволя задавила в ньому всi високi поривання – просто вiн утомився вiд буденноi мотанини й хотiв раз добряче ризикнути, сподiваючись, звiсно, на вiдповiднi прибутки. Вiн так само, як багато iнших дурнiв, понехтував старими, випробуваними дорогами, що ними пiонери Пiвночi мандрували вже рокiв iз двадцять, i поспiшив навеснi до Едмонтону, де, на свое нещастя, прилучився до одного гурту шукачiв золота.

Власне, нiчого надзвичайного не було в тiй компанii. Метою ii, так само, як i всiх iнших гуртiв, був Клондайк. Але шлях, що ним вона поклала собi йти до тiеi мети, забивав дух навiть найодважнiшим тубiльцям, якi змалку звикли до лихих примх Пiвнiчного Заходу. Здивував той шлях навiть Жака Батiста, сина iндiянки з племенi чiпева й заволоки француза (його перший крик пролунав у вiгвамi з оленячих шкур на пiвнiч од шiстдесят п’ятоi паралелi, i його вгамовували смачною куклою з сирого сала). Хоча вiн i найнявся за провiдника й згодився довести iх аж до вiчного льоду, але зловiсно хитав головою, коли в нього питали поради.

А нещаслива зiрка Персi Касферта, мабуть, саме тодi сходила, бо вiн теж прилучився до цiеi компанii аргонавтiв. Вiн був звичайна собi людина, мав солiдний рахунок у банку i таку ж саму солiдну освiту, а цим багато сказано. Йому не було жодноi рацii вплутуватися в ту авантюру, анiякiсiнькоi, якщо не брати на увагу його надмiрноi сентиментальностi. Помилково вважав вiн ii за справжню романтику та нахил до пригод. Іншi люди теж не раз припускалися такоi помилки i потiм гiрко за неi розплачувалися.

Перший подих весни застав гурт на Лосевiй рiчцi; скоро зiйшла крига, мандрiвцi рушили вниз за течiею. То була iмпозантна флотилiя, бо й спорядження мали багато та й провадив ii цiлий загiн лихоi слави метисiв iз жiнками й дiтьми. День у день надсаджувалися вони на човнах i каное, воювали з комарами та iншою комашнею або ж прiли та лаялися, тягаючи човни волоком. Тяжка праця розкривае людську душу аж до самоi глибини; i не встигли вони поминути озера Атабаску, як кожен iз того гурту виявив свою правдиву натуру.

Картер Везербi й Персi Касферт обидва були буркуни й ледарi. Кожен iз них бiльше скаржився на рiзнi невигоди, нiж увесь гурт укупi. Анi разу не запропонували вони своiх послуг, хоч у таборi було повно всякоi дрiбноi роботи. Чи то малося вiдро води принести, чи зайвий оберемок дров нарубати, чи посуд перемити та перетерти, чи щось пошукати серед речей – зараз тi нiкчемнi паростки цивiлiзацii знаходили в себе звихи або нариви, що iх треба було негайно лiкувати. Вони першi лягали спати, коли ще була сила нескiнченоi роботи; останнi вставали вранцi, коли вже всю роботу перед дорогою попорано, а снiданок ще не починався. Вони першi сiдали iсти, проте були останнi, коли доводилося готувати страву. Першi загарбували кращi шматки й останнi помiчали, що захопили чужу пайку. Гребучи веслами, вони примудрялися лише черкати воду, а човен плив собi за течiею. Вони гадали, що нiхто того не завважуе, але товаришi лаяли iх нишком i щодалi бiльше ненавидiли, а Жак Батiст одверто глузував iз них i проклинав з ранку до вечора. Але Жак Батiст не був джентльмен.

Коло Великого Невiльничого озера вони закупили собак iз Гудзоновоi затоки, i човни ще глибше занурилися у воду пiд тягарем сушеноi риби й пемiкана[6 - Пемiкан – iндiянська страва з оленячого м’яса та ягiд.]. Та все одно швидкi води Макензi легко понесли iх до просторiв Безплiдноi Землi. Дорогою вони обстежували кожен струмок, що давав хоч якусь надiю, але золота мара тiкала вiд них далi й далi на пiвнiч. Бiля Великого Ведмежого озера, пригнiченi звичайним страхом перед невiдомими землями, провiдники почали тiкати. А у Фортi Доброi Надii останнi з них i найвiдважнiшi повернули своi човни проти небезпечноi течii, згинаючись пiд опором кодоли. Зостався самий Жак Батiст. Хiба ж вiн не пообiцяв мандрувати аж до вiчного льоду?

Тепер вони дедалi частiше зверталися до брехливих карт, що iх накреслено здебiльше на пiдставi чуток. Знали, що треба поспiшати, бо вже минуло лiтне сонцестояння й насувала арктична зима. Обiйшовши понад берегом затоку, де Макензi вливалася в Льодовитий океан, вони повернули до гирла рiчки Лiтл-Пiл. Потiм почалася тяжка дорога проти води, i обидва ледарi поводилися ще гiрше, нiж досi. Мусили тягти човни на кодолах, штовхати жердинами й переносити через пороги та переправи – цих тортур було досить, щоб викликати в одного глибоку огиду до ризикованих учинкiв, а другому промовисто показати, чим насправдi е пригодницька романтика. Одного разу вони збунтувались, але коли Жак Батiст почав iх лаяти останнiми словами, вони принишкли, мов хробаки. Тодi метис налупцював iх обох, i побитих та скривавлених, поставив до працi. Уперше в життi iм довелося скуштувати твердоi руки.

Залишивши своi човни коло верховин рiчки Лiтл-Пiл, вони згаяли решту лiта на те, щоб здолати вододiл мiж Макензi та Вест-Ретом. Невеликий струмок Вест-Рет був притокою рiчки Поркюпайн, що впадала до Юкону там, де цей великий водний шлях Пiвночi перетинав полярне коло. Але вони програли в перегонах iз зимою: якось iхнi плоти застрягли серед товстого шереху, i довелося похапцем вивантажувати все добро на берег. Тоi ночi рiчка кiлька разiв замерзала й скресала; на ранок мороз скував ii зимовим сном.

– Мабуть, звiдси тiльки яких чотириста миль до Юкону, – зважив Слоупер, вимiряючи нiгтем великого пальця масштаб на картi.

Нарада, що на нiй обидва ледарi тiльки нарiкали й охкали, вже доходила до кiнця.

– Тут був пост Гудзоновоi затоки, але то давно, не тепер, – сказав Жак Батiст.

Його батько, що служив у Хутрянiй компанii, колись бував у цих краях i вiдморозив собi два пальцi на ногах.

– Здурiв, чи що? – вигукнув хтось iз гурту. – Невже бiльше не буде бiлих людей?

– Не буде, – впевнено мовив Слоупер. – Проте вiд Юкону до Доусона лише п’ятсот миль, а звiдси близько тисячi.

Везербi й Касферт застогнали в один голос:

– Скiльки ще доведеться iхати, Батiсте?

Метис на хвилину замислився.

– Якщо працюватимем, як чорти, й нiхто не викручуватиметься вiд роботи – то десять, двадцять, сорок, п’ятдесят день. А з цими дiтьми (вiн показав на лежнiв) нiчого певного не знати. Може, тодi аж доiдемо, як пекло замерзне, а може, й нiколи.

Усi вiдклали лижви й мокасини, що iх наготовляли. Хтось покликав вiдсутнього товариша, i той з’явився на порозi староi хатини, коло якоi вони стояли табором. Та хатина була такою самою загадкою, як i всi iншi слiди людини на безмежних просторах Пiвночi. Не вiдомо було, коли й хто ii збудував. Двi могили бiля входу з високими крем’яними горбиками, може, ховали в собi таемницю тих колишнiх мандрiвцiв. Але чия ж рука наклала камiння?

Настала ждана мить. Жак Батiст кинув налагоджувати упряж i прив’язав неслухняного собаку до кiлка, заткнутого в снiг. Кухар, мовчки протестуючи проти перерви в роботi, всипав жменю бекону в горщик, де варилися боби, i теж нашорошив вуха. Слоупер пiдвiвся на ноги. Його постать кумедно контрастувала с обома ледарями, на вигляд цiлком здоровими. Вiн був жовтий i виснажений, бо прибився сюди з якоiсь малярiйноi ями в Пiвденнiй Америцi, але не втратив охоти до мандрiв i мiг ще працювати, як iншi. Важив вiн, разом зi своiм важким мисливським ножем, мабуть, якихось дев’яносто фунтiв, а сивувате волосся свiдчило, що молодощi його вже минули. Везербi або Касферт мали вдесятеро сильнiшi, анiж у нього, пружнi молодi м’язи, а проте iм годi було за ним встигнути. Цiлий день Слоупер пiдбивав дужчих за себе товаришiв на тисячомильну подорож, таку страшну й жорстоку, що ii ледве може уявити собi людина. В ньому втiлилася невтомнiсть його раси, а одвiчна тевтонська упертiсть, поеднана з кмiтливiстю й жвавiстю янкi, змушувала його тiло коритися духовi.

– Усi, хто згоден iхати собаками, як тiльки замерзне рiчка, нехай скажуть – згода.

– Згода! – пролунало вiсiм голосiв. Тi голоси потiм не раз проклинали свою долю, долаючи сотнi миль тяжкоi дороги.

– Хто не згоден?

– Я! – вперше ледарi з’едналися без жодних компромiсiв задля особистоi вигоди.

– То як же ми зробимо? – спитав Везербi зухвало.

– Бiльшiсть, хай вирiшуе бiльшiсть! – загукала решта гурту.

– Я знаю, що наша подорож може не вдатися, коли ви не поiдете, – сказав солодко Слоупер, – але гадаю, як ми добре постараемося, то якось уже дамо собi раду без вас. Що ви на це скажете, хлопцi?

Зiбранi гучно привiтали таку ухвалу.

– Але стривайте, – несмiливо почав Касферт, – що ж менi робити?

– Може, поiдеш iз нами?

– Нi…

– Ну, то чорт iз тобою, роби, що хочеш, яке нам дiло!

– Порадься зi своiм слинявим приятелем, – запропонував валькуватий дакотянин, показуючи на Везербi. – Я певен, що коли треба буде куховарити або збирати паливо, вiн дасть тобi добру пораду.

– Отже, на цьому й станемо! – закiнчив Слоупер. – Ми рушаемо завтра i спинимось табором за п’ять миль, щоб перевiрити, чи все до ладу, та згадати, чи не забули ми тут чого.

Санки рипiли пiдкованими крицею полозами, собаки надривалися в упряжi, що в нiй iм судилося й згинути. Жак Батiст спинився поруч Слоупера глянути востанне на ха- тину. З юконського димаря ледь курилося. Обидва ледарi стояли на порозi й дивилися, як рушив гурт.

Слоупер поклав руку метисовi на плече.

– Ти чув коли-небудь про кiлькенiйських котiв, Жаку? Той покрутив головою.

– Ну то слухай, хлопче. Колись кiлькенiйськi коти затiяли бiйку i билися доти, доки вiд них не лишилося й слiду: нi шкури, нi шерстi, нi пазурiв. Цi двое не люблять працювати. І не будуть працювати. Це вже напевне. Вони залишаються самi в хатинi на цiлу зиму – дуже довгу, темну зиму. От я й згадав про кiлькенiйських котiв.

Француз у Батiстi здвигнув плечима, але iндiянин у ньому промовчав. Однак порух то був красномовний, вiн таiв у собi пророцтво.

Спочатку в маленькiй хатинi все йшло гаразд. Неприемнi глузи товаришiв зробили Везербi й Касферта свiдомими обопiльноi вiдповiдальностi, що впала на них. Окрiм того, роботи було не так багато на двох здорових чоловiкiв. А вiдсутнiсть над ними жорстокоi руки, тобто бульдога-метиса, ще й додала iм охоти. Спершу кожен намагався випередити другого, i вони виконували дрiбну роботу так пильно, що коли б це побачили iхнi товаришi, якi тепер знемагали на Довгому Шляху, то й очi витрiщили б з дива.

Клопiт був iм абиякий. З трьох бокiв хатину оточував лiс, а в ньому палива було невичерпний запас. За п’ять ярдiв од дверей текла рiчка Поркюпайн, i досить тiльки прорубати в ii зимових шатах ополонку, як маеш джерело кришталево-чистоi i аж боляче холодноi води. Але невдовзi й цi нехитрi обов’язки iм набридли. Ополонка щоразу замерзала, i доводилося довго цюкати кригу сокирою. Невiдомi будiвники поклали в бiчнi стiни зрубу довшi колоди i спорудили позад хатини комору. Там золотошукачi склали частину своiх припасiв. Харчiв у коморi виявилося втричi бiльше, нiж годнi були з’iсти тих двое людей, що мали там жити. Але бiльшiсть тiеi живностi могла додати снаги й змiцнити м’язи, зате не лоскотала смаку. Правда, цукру там було аж надто для двох звичайних чоловiкiв, але цi двое були сливе як дiти. Вони швидко переконалися, який смачний окрiп, добряче пiдсолоджений цукром, i щедро поливали густим бiлим сиропом оладки з яблук, i намочували в ньому сухарi. Далi ще й кава, чай, i особливо сушенi овочi, дуже багато потребували цукру. Перша суперечка виникла в них з приводу цукру. А то дуже небезпечна рiч, коли двое людей, цiлком залежних одне вiд одного, заходять у сварку.

Везербi любив розводитись про полiтику, а Касферт, який звик одрiзувати купони й нiколи не цiкавився громадським добробутом, або нехтував цю тему, або потiшав себе рiзними ущипливими увагами. Але клерк був занадто тупий, щоб оцiнити вишуканi дотепи, i даремна витрата пороху дратувала Касферта. Вiн звик слiпити людей своiм блискучим красномовством i мучився через брак слухачiв. Для нього то була особиста образа, i вiн складав вину за це на свого пришелепуватого товариша.

Вони не мали нiчого спiльного, нiчого, що б iх рiднило – тiльки те, що доводилося жити вкупi. Везербi був клерк i за цiле життя не знав нiчого, крiм своеi канцелярii. Касферт був магiстр мистецтв, маляр-аматор, та ще й пробував хисту в письменствi. Один був чоловiк нижчого гатунку, який вважав себе за джентльмена, а другий був джентльмен i знав, що вiн джентльмен. З цього видно, що можна бути джентльменом i не мати бодай найменшого почуття товариськостi. Клерк був вульгарний i розпусний, а той – естет, i клерковi безкiнечнi розповiдi про любовнi пригоди, здебiльша вигаданi, впливали на надчутливого артиста, як сморiд iз каналiзацiйноi канави. Вiн мав клерка за брудну, некультурну худобину, що iй мiсце в гною зi свиньми, i казав йому це у вiчi; а той у вiдповiдь звав його лемiшкою й хрунем. Везербi нiзащо у свiтi не мiг би сказати, що означае «хрунь», але тим словом вiн осягав свою мету, а це, врештi, головне в життi.

Перебрiхуючи на кожнiй третiй нотi, Везербi годинами спiвав таких пiсеньок, як «Бостонський волоцюга», «Вродливий юнга», а Касферт аж плакав iз лютi i, не мiгши довше терпiти, тiкав надвiр. Але рятунку не було й там. На морозi довго не вибудеш, а в хатинi завбiльшки десять на дванадцять ярдiв, де стояли нари й груба, стiл та iншi речi, двом було тiсно. Вже сама присутнiсть одного була особиста образа для другого, i вони понуро мовчали, щораз упертiше й довше. У такi хвилини вони намагалися зовсiм не помiчати один одного, хоч зрiдка то той, то iнший скоса зиркав на сусiда й зневажливо кривив губи. І кожний про себе дивувався, як це Господь Бог мiг створити того другого.

Роботи було мало, й час спливав страшенно повiльно. Вiд цього вони, звичайно, дедалi ледачiли. Врештi вони стали млявi, наче соннi мухи, i не хотiли виконувати бодай найменшоi роботи. Одного ранку Везербi, знаючи, що його черга варити снiданок, вилiз iз-пiд коцiв i, поки його товариш ще хропiв, засвiтив каганця та розпалив у грубi. Вода в казанках замерзла, i в хатинi не було чим умитися. Але вiн не став чекати, поки вода вiдтане, а брудними руками порiзав на шматочки бекон i заходився знехотя готувати тiсто. Касферт прокинувся й тихцем стежив за ним. Його обурила неохайнiсть Везербi, вони страшенно полаялися й поклали надалi варити кожен окремо. За тиждень i Касферт знехтував ранiшне вмивання, хоч це не завадило йому з’iсти зi смаком снiданок, що вiн собi зготував. Везербi зловтiшно всмiхнувся. Згодом вони цiлком занехаяли дурну звичку вмиватися щоранку.

Коли запас цукру та iнших ласощiв почав меншати, то кожен iз них, боячись, щоб другий не з’iв бiльше за нього, став просто обжиратися. Це вадило не тiльки ласощам, а й людям. Без свiжоi городини й без руху кров iхня захирiла, i тiло вкрила огидна, червоняста висипка. Але вони не хотiли помiчати тiеi остороги. Потiм у них почали пухнути м’язи й суглоби, тiло почорнiло, а рот, ясна й губи неначе вкрилися густою сметаною. Нещастя не зближувало iх, навпаки, кожен зловтiшно слiдкував, як з’являлися в другого ознаки скорбуту.

Їм стало байдуже, що вони бруднi i втратили всяку пристойнiсть. Хатина зробилася як хлiв, постелi нiколи не перестелялися, ялинове гiлля на них нiколи не мiнялося. А все ж вони мусили вилiзати з-пiд коцiв, хоч як iм того й не хотiлося, бо мороз був невблаганний i груба вимагала багато палива. Волосся на головi в них закудлалося, обличчя позаростали, а одежа iхня викликала б огиду навiть у ганчiрника. Але вони про це не дбали. Вони були хворi, чужi очi iх не бачили, та й ворушитися було дуже боляче.

До всього того додалося ще нове лихо – страх Пiвночi. Той страх – постiйний супутник Великого Холоду й Великоi Тишi, витвiр грудневого мороку, що западае, коли сонце остаточно ховаеться за пiвденний обрiй. Вiн впливав на них рiзно – вiдповiдно до вдачi кожного. Везербi зробився дуже забобонний, безперестану думав про тих, що спали в забутих могилах, i йому почало здаватися, нiби душi iхнi воскресли. Вони переслiдували його, приходили у снах iз крижаного холоду могили, залазили до нього пiд коци й розказували йому про свою працю й муку, якоi натерпiлися, ще як були живi. Везербi здригався вiд iхнього липкого дотику, але вони тулилися ще ближче замороженими тiлами, а як починали нашiптувати йому на вухо зловiснi пророкування, вiн голосно кричав iз ляку. Касферт не розумiв, що дiеться з Везербi, бо вони вже не розмовляли, i, прокинувшись вiд того крику, хапався за револьвера. Потiм сидiв на своiй постелi, нервово тремтячи й нацiливши зброю на непритомного Везербi. Касферт думав, що той божеволiе, i став боятися за свое життя.

Його власна недуга не прибрала такоi конкретноi форми. Невiдомий будiвник, що склав хатину колода по колодi, поставив на даху флюгера. Касферт зауважив, що вiн завжди показуе на пiвдень, i одного разу, розсердившись на таку впертiсть, повернув його на схiд. Вiн пильно стежив за флюгером, але нiколи анi найменший вiтерець не поворушив його. Тодi вiн повернув його на пiвнiч i заприсягся, що не торкнеться до нього, аж доки повiе вiтер. Але повiтря лякало Касферта своiм неземним спокоем, i вiн часто вставав уночi, щоб подивитися, чи не повернувся флюгер – навiть десять подiлок задовольнили б його! Але нi, флюгер лишався над ним незмiнний, як доля. Поступово той флюгер став для Касферта фетишем. Годинами простував вiн у якийсь похмурий край стежкою, що ii вказував флюгер, i душу його поймав жах. Вiн перебував у невидимому й невiдомому, знемагав пiд тягарем вiчностi. Все на пiвночi гнiтить – брак життя й руху, темрява, безмежний спокiй дрiмливоi землi, примарна тиша, де навiть биття серця здаеться блюзнiрством, урочистий лiс, що неначе ховае щось жахливе, незбагненне, чого не можна анi висловити, анi думкою осягти.

Свiт, що його вiн так недавно покинув, свiт, де метушилися народи й довершувались великi справи, здавався йому дуже далеким. Виринали часами спогади – спогади про торги, галереi, люднi вулицi, туалети, громадськi обов’язки, про добрих друзiв та гарних жiнок, що iх вiн колись знав – але то були наче невиразнi спогади про життя, яким вiн жив багато столiть тому на якiйсь iншiй планетi. Реальнiстю була тiльки оця фантасмагорiя. Стоячи пiд флюгером, дивлячись на пiвнiчне небо, вiн не мiг собi уявити, що пiвденна краiна справдi iснуе, що цю хвилину вона вируе життям i рухом. Немае Пiвдня, нема людей, що родяться, живуть, женяться чи виходять замiж. За блiдою лiнiею обрiю стелилися широкi пустелi, а за ними пустелi ще безмежнiшi. Немае сонячних краiн, насичених пахощами квiток. То все лише давнi сни про рай. Сонячний Захiд i запашний Схiд, усмiхненi Аркадii i благословеннi острови розкошiв…

– Ха-ха! – Смiх розiтнув порожнечу i вразив його незвичним згуком. Не було бiльше сонця. Був тiльки мерт-вий, холодний i темний всесвiт, а вiн единий його житець. А Везербi? В такi хвилини Везербi не iснував. То був Калiбан, потворний привид, прикутий до нього назавжди, кара за якийсь забутий злочин.

Вiн жив поряд смертi i серед мертвих, пригнiчений почуттям власного нiкчемства, розчавлений байдужою владою дрiмливих вiкiв. Навколишня величнiсть жахала його. Вона була в усьому, крiм нього – в цiлковитiй непорушностi, у безвiтрi, в безмежностi снiгових просторiв, у високостi неба й глибинi тишi. А той флюгер – коли б вiн хоч ворухнувся! Хоч би грiм ударив або спалахнув полум’ям лiс! Хоч би небо згорнулося сувоем i засурмили труби судного дня – хоч що-небудь! Що-небудь! Але нi, не ворушилося нiщо. Все огорнула тиша, й страх Пiвночi холодними пальцями стискав йому серце.

Якось вiн, немов новий Робiнзон Крузо, надибав на березi рiчки слiд – легенький вiдтиск трусиковоi лапки на м’якому снiгу. То було велике вiдкриття. Отже, й на Пiвночi е життя! Вiн пiде по слiду, буде дивитися на нього й тiшитись. Касферт забув про своi пухлi ноги i, збентежений, побрiв глибоким снiгом. Короткий полудневий присмерк згас, i лiс поглинув його. Але вiн усе шукав, аж поки знесилено упав на снiг. Тодi вiн застогнав i прокляв свое божевiлля, бо вже знав, що той слiд тiльки примарився йому. Пiзно вночi вiн дотягся рачки до хатини; щоки йому повiдморожувалися, а ноги якось дивно занiмiли. Везербi не допомiг йому, тiльки зловтiшно вишкiрив зуби. Касферт колов собi голкою пальцi на ногах i розморожував iх коло печi. За тиждень з’явилася мертвиця.

Тим часом клерк мав свiй клопiт. Мерцi тепер частiш виходили зi своiх могил, рiдко лишаючи його самого, чи то вiн спав, чи нi. Вiн уже чекав i жахався iхнього приходу, а минаючи могилу, завжди здригався. Одноi ночi вони прийшли до нього увi снi й поволокли з хати на якусь роботу. Вiн отямився серед кам’яних могил i, охоплений жахом, мов навiжений, помчав до хатини. Та, мабуть, вiн пролежав надворi якийсь час, бо й у нього повiдморожувалися ноги й щоки.

Часами вiд настирливого товариства мерцiв Везербi просто скаженiв i кидався по хатинi, вимахуючи в повiтрi сокирою та розбиваючи все, що трапляло пiд руку. Пiд час тих баталiй iз привидами Касферт ховався пiд своi коци й слiдкував за божевiльним, звiвши на револьверi гачок, ладний застрелити його, якщо вiн пiдiйде занадто близько. Але якось, опритомнiвши пiсля такого нападу, клерк помiтив нацiленого револьвера. В нього зародилася пiдозра, i з тоi пори вiн теж почав боятися за свое життя. Вiдтодi вони потай стали стежити один за одним, i кожен з острахом озирався, коли другий проходив у нього поза спиною. Той страх обернувся на манiю, що не кидала iх навiть у снi. Через отой свiй спiльний страх вони, не вмовляючись, цiлу нiч не гасили каганця, а лягаючи спати, пильнували, щоб у ньому вистачило лою. Досить було одному ворухнутися, як прокидався й другий, i не раз пiсля того вони мовчки стикалися настороженими поглядами, а самi тремтiли пiд укривалами, тримаючи пальця на револьверних гачках.

Страх Пiвночi, психiчне напруження й нищiвна хвороба – все це так на них вплинуло, що вони втратили людську подобу й прибрали вигляду зацькованих звiрiв. Вiдмороженi щоки й носи почорнiли. Вiдмороженi пальцi на ногах вiдпадали суглоб по суглобовi. Кожен рух завдавав болю, але груба була ненажерлива й посилала бiдолах на новi тортури. Щодень вимагала вона iла – справдешнього фунта м’яса[7 - Фунт м’яса – тобто важкi й нелюдськi вимоги. У п’есi Шекспiра «Венецiйський купець» Шейлок вимагае за несплату вчасно боргу передбачений умовою фунт м’яса з тiла боржника.], i вони рачкували до лiсу по паливо. Якось, отак плазуючи й збираючи сухий хмиз, вони, один одного не бачивши, забилися з рiзних бокiв у той самий чагарник. Ураз зiтнулися вiч-на-вiч двi страшнi, наче мертвi, голови. Хвороба так змiнила iх, що вони не впiзнали один одного. Заверещавши, вони чимдуж пошкандибали геть на своiх покалiчених куксах; а за хвилину, попадавши коло хатнiх дверей, дряпалися й кусалися, мов дикi звiрi, поки не зрозумiли своеi помилки.

Часом вони приходили до тями й одноi такоi хвилини подiлили нарiвно мiж собою цукор – той головний призвiд до iхнiх суперечок. Поклали в коморi окремi торбинки й пильно глядiли iх, бо цукру зосталося лиш по кiлька склянок, а вони не довiряли один одному. Але якось Касферт помилився. Ледве дибаючи, знемагаючи з болю, що йому аж голова паморочилася й темнiло в очах, доплентався вiн до комори з кухликом у руках i помилково набрав цукру з торбинки Везербi.

Це сталося в перших днях сiчня. Сонце вже перейшло за свiй найнижчий пруг i тепер опiвднi кидало смужки розкiшного жовтого свiтла на пiвнiчне небо. Другого дня пiсля помилки з цукром Касферт почувався не такий хворий i був у кращому гуморi. Як наблизився полудень i посвiтлiшало, вiн виволiкся надвiр, щоб натiшитися хвилевою загравою, що була йому за вiстуна сонця. Везербi теж почувався трохи краще й собi пошкандибав за ним. Вони посiдали на снiг пiд нерухомим флюгером i стали чекати.

Навколо них була тиша смертi. В iнших краях, коли природа так завмирае, в нiй вiдчутна прихована нетерплячка, сподiванка, що ось-ось якийсь голосок розпочне знов перервану пiсню. Не так на Пiвночi. Тих двое людей неначе вiчно жили в тому примарному спокоi. Вони не могли пригадати жодноi мелодii минулого й не могли уявити собi звукiв прийдешнього. Та неземна тиша була споконвiку – байдуже мовчання вiчностi.

Вони невiдривно дивилися на пiвнiч. А позад них, за високими горами на пiвднi, невидиме сонце доходило зенiту на iншому, не такому, як тут, небi. Самотнi споглядачi величноi картини, вони спостерiгали, як поволi займалася облудна зоря. Блiде полум’я дедалi яснiшало, мiнячись червонясто-жовтою, кармазиновою й шафрановою барвами. Зоря стала така яскрава, аж Касферт подумав, що за нею йде сонце. Станеться диво, сонце зiйде на пiвночi! І враз, немов одним помахом, усе змiнилося. Небо знебарвилося, свiтило згасло. Обидва вони зiтхнули, i в зiтханнi тому чулося ридання. Але що це? В повiтрi засяяв iскристий iнiй, а на снiгу в пiвнiчний бiк досить чiтко вимальовувався флюгер. Тiнь! Тiнь! Був якраз полудень. Вони хутко повернули голови на пiвдень. Понад ланцюгом снiгових гiр визирнув краечок золотого сонця, всмiхнувся до них на мить i зник.

Вони перезирнулися, i на очi iм набiгли сльози. Якась дивна лагiднiсть зiйшла на них. Вони вiдчули непереможний потяг один до одного. Вертаеться сонце. Воно буде з ними завтра, позавтра i всi дальшi днi. Тi одвiдини чимраз довшатимуть, а настане такий час, коли воно залишиться на небi i вдень i вночi, не заходячи за обрiй. Не буде бiльше темряви. Зламаються зимовi крижанi кайдани; будуть вiяти вiтри, у вiдповiдь шумiтимуть лiси. Земля купатиметься в благословенному сонячному сяйвi, i вiдновиться життя. Вони стрiпнуть iз себе цей жахливий сон i, взявшися за руки, помандрують назад на Пiвдень. Мимохiть вони подалися вперед i iхнi руки в рукавицях зустрiлися – нещаснi, покалiченi руки, спухлi й покрученi.

Але справдитись тiй надii доля не судила. Пiвнiч е Пiвнiч, i людськими душами там керують дивнi закони, що iх годi збагнути тим, хто не мандрував далекими краями.

За годину пiсля того Касферт поставив у грубу сковорiдку iз млинцями й почав мiркувати, чи зможуть хiрурги вилiкувати йому ноги, коли вiн повернеться додому. Рiдний край тепер не здавався вже таким далеким. Везербi порався чогось у коморi. Зненацька вiн вибухнув цiлим вихором прокльонiв i так само зненацька замовк. Вiн помiтив, що в нього вкрадено цукор. Однак справа могла б скiнчитися iнакше, коли б двое мерцiв не вийшли з-пiд камiння й не заткнули йому так раптово пельки. Вони вивели його тихенько з комори, i вiн забув ii зачинити. Настала пора звершення; мало збутися те пророцтво, що вони нашiптували йому в снах. Тихо-тихесенько вони привели його до купи дров i дали йому в руки сокиру. Потiм допомогли вiдчинити дверi до хатини i, мабуть, зачинили iх за ним – принаймнi вiн чув, як дверi грюкнули i як клацнула клямка. І вiн знав, що вони чекають за дверима, чекають, щоб вiн виконав свiй обов’язок.

– Картере! Гей, Картере!

Персi Касферт жахнувся, глянувши на клеркове обличчя, i швидко вiдгородився вiд нього столом.

Картер Везербi наближався, не поспiшаючи i не хвилюючись. Не було на його обличчi анi жалю, анi гнiву, а радше вираз спокiйноi зосередженостi, як у людини, що мае виконати певну роботу й береться до неi методично.

– Слухайте, в чому рiч?

Клерк поступився назад, щоб не дати йому втекти до дверей, але не розтулив уст.

– Та ну ж бо, Картере. Стiйте-но! Майте ж глузд…

Магiстр мистецтв гарячково мiркував, що робити. А тодi спритним кружним рухом метнувся до лiжка, де лежав його смiт-i-весон. Не спускаючи з ока божевiльного, вiн подався назад до лави, стискаючи зброю.

– Картере!

Порох блиснув просто Везербi в обличчя, але вiн замахнувся своею зброею й скочив уперед. Сокира глибоко в’iлася в хребет коло крижiв, i Персi Касферт вiдчув, що йому зовсiм одiбрано нижню частину тiла. А клерк тяжко звалився на нього й почав стискати за горло кволими пальцями. Удар сокирою примусив Касферта випустити револьвера, i, хапаючи повiтря, вiн наослiп лапав рукою по коцi. Потiм згадав про iншу зброю, простяг руку до клеркового пояса, де стримiв у пiхвах нiж, i вони мiцно зчепилися у смертельних обiймах.

Персi Касферт вiдчув, що слабне. Нижньою частиною тiла вiн не володiв. Везербi душив його вагою свого тiла й прикував до одного мiсця, немов ведмедя, що попався в пастку. Хатину сповнило знайомим духом, i вiн знав, що то горять млинцi. Та байдуже, нехай горять! Усе одно вiн нiколи бiльше не iстиме iх. А в коморi е ще шiсть мiрочок його цукру – коли б знаття, то вiн не був би такий ощадний останнiми днями. Чи ворухнеться коли-небудь флюгер? Може, вiн саме тепер обертаеться. Чого б i нi? Адже визирнуло сьогоднi сонце! Вiн зараз пiде й подивиться. Нi, не можна поворухнутися. Вiн не знав, що клерк такий важкий.

Як швидко холоне хатина! Вогонь, мабуть, згас. Стае дедалi холоднiше. Вже, певне, нижче нуля, i дверi обмерзають зсередини. Вiн цього не бачить, але знае з досвiду, бо вiдчувае, як поступово падае температура. Нижнiй завiс, либонь, уже бiлий. Чи дiзнаються коли люди, що тут сталося? Як поставляться до цього його приятелi? Мабуть, прочитають про це за фiлiжанкою кави, а потiм погомонять десь у клубi. Вiн добре уявляе собi ту розмову: «Бiдолаха Касферт, – скажуть, – зрештою вiн був непоганий хлопець». Касферт усмiхнувся на iхню хвалу й подумки став шукати турецьку лазню. На вулицях така сама юрба, як i давнiш. Дивно, що нiхто не помiчае його мокасинiв iз лосячоi шкури й подраних нiмецьких шкарпеток. Найняти б вiзника. А пiсля лазнi не зле поголитися. Нi, перше наiстися. Картоплi з печенею й зеленини – яке все свiже! А що ж це таке? Мед у стiльниках, рiдкий бурштин! Але навiщо ж так багато? Ха-ха! Вiн нiзащо не з’iсть усього. Почистити, чи що? Ну, звичайно! Вiн ставить ногу на скриньку. Чистiй вражено дивиться на нього. Тодi вiн згадуе про своi лосячi мокасини й поспiхом iде геть.

Гурр! Це напевне флюгер крутиться. Нi, просто дзвенить у вухах. Дзвенить у вухах, та й годi. Паморозь, мабуть, уже перейшла за клямку. А може, вкрила й верхнього завiса. На стелi, в щiлинах мiж колодами, законопачених мохом, висипають маленькi морозянi цятки. Як помалу вони ростуть! Нi, не дуже й помалу. Осьдечки одна нова, а там друга. Двi… три… чотири… Так швидко тепер з’являються, що й не полiчити. Онде двi зрослися, i третя прилучилася до них. От уже й немае цяток. Вони всi зiйшлися докупи й укрили стелю немов полотном.

Ну що ж, вiн не сам. Як архангел Гавриiл порушить колись пiвнiчну тишу, вони стануть обое поруч перед великим престолом. І бог iх розсудить, бог iх розсудить!

Персi Касферт заплющив очi й заснув.




ПАНОТЦЕВЕ ПРАВО


У цьому оповiданнi йдеться про чоловiка, що не вмiв цiнувати своеi дружини, а також про жiнку, що зробила йому велику честь, вiддавшися за нього. Мiж iншим, тут дiе ще й езуiтський священник, який уславився тим, що нiколи не брехав. Священник той був невiддiльним вiд Юконського краю, зрiсся з ним, тi ж двое опинилися там лише випадково. Вони належали до тих дивакiв i заволок, що ринуть або в самiй серединi лави золотошукачiв, або плентаються у хвостi.

Едвiн Бентам i Грейс Бентам були з тих, що волоклися ззаду, бо клондайкська лава дев’яносто сьомого року вже давно спливла великою рiчкою й осiла у враженому голодом Доусонi. Коли Юкон остаточно спинився й заснув пiд трифутовим крижаним укривалом, те миле подружжя досягло тiльки порогiв П’яти Пальцiв, а до Золотого мiста треба було мандрувати ще багато днiв на пiвнiч.

Восени на тому мiсцi рiзали багато худоби, i залишилася велика купа требiжу. Трое подорожан, товаришi Едвiна Бентама та його дружини, оглянули ту купу, прикинули подумки, що тут можна нагрiти руки, й зважили зостатися. Цiлiсiньку зиму опiсля продавали вони кiстки й мерзлi шкури господарям зморених собачих запрягiв. Цiну вони брали помiрну, по долару за фунт i, звiсно, за весь требiж гамузом. А через шiсть мiсяцiв, коли вернулося сонце i Юкон прокинувся, вони позастiбали тяжкi череси з грошима й помандрували назад на пiвдень. Там вони й досi живуть i брешуть скiльки влiзе про Клондайк, що вони його й не бачили.

Якби не дружина, то Едвiн Бентам охоче приеднався б до спекуляцii м’ясом, бо вiн був собi таки ледаченький хлопець. Але дружина, скориставшися з його чванькуватостi, навiяла йому думку, що вiн смiливий i дужий: така людина напевне поборе всi перешкоди й здобуде Золоте руно. Отже, вiн i справдi почувся на вiдвазi, продав свою пайку костей i шкур за санки й одного собаку та й повернув своi лижви на пiвнiч. Нема чого й казати, що Грейс Бентам iшла за ним услiд. Ба навiть бiльше: вже на третiй день важкоi мандрiвки чоловiк iшов позаду, а жiнка попереду протирала дорогу. Звiсно, як тiльки хто вигулькував на обрii, вони зараз мiнялися мiсцями. Завдяки цьому його мужнiсть зосталася незаплямлена в очах подорожнiх, що наче привиди з’являлися й зникали на мовчазному шляху. Є на свiтi й такi чоловiки.

Яким чином такий чоловiк i така жiнка могли поеднатися, щоб укупi перебувати щастя й лихо, для нашого оповiдання байдуже. Досить того, що так бувае, i той, хто захоче доскiпуватися причини, може втратити свою чудову вiру в одвiчний добiр.

Едвiн Бентам був хлопчак, якому через непорозумiння природа дала тiло дорослого чоловiка; хлопчак, що мiг любiсiнько розривати метелика, крильце по крильцю, але щулився зi страху перед худим, жилавим молодиком, удвое меншим за себе; себелюбна, плаксива дитина, замаскована чоловiчими вусами й показною статурою та тоненьким покрiвцем культурностi й умовноi ввiчливостi. Звiсно, вiн був свiтська людина й член рiзних клубiв, був iз тих, що прикрашають яку завгодно товариську вечiрку i вмiють говорити всiлякi марнички; iз тих, що люблять гучнi слова й лементують, коли iм заболить зуб. Такi, як вiн, одружившися з жiнкою, завдають iй бiльше пекельних мук, нiж здолав би завдати найгiрший розпусник, що завжди пасеться на заказаних пастiвниках. Ми стикаемося з такими людьми щодня, але рiдко коли знаемо, що вони за однi. Окрiм одруження, найкращий спосiб пiзнати iх – це поiсти з одного горщика з ними i поспати пiд одним укриттям протягом, скажiмо, тижня – цього короткого термiну досить.

Щодо Грейс Бентам, то з першого погляду на неi у вiчi впадала струнка дiвоча постать. А хто ближче пiзнавав ii душу, то сам собi видавався нiкчемним. І притiм не бракувало iй усiх часток одвiчноi жiночностi. Отака була жiнка, що надихала й пiдбадьорювала свого чоловiка в його мандрiвцi на пiвнiч, протоптувала йому стежку, коли нiхто не бачив, i нишком плакала, що ii жiноче тiло таке кволе.

Так досягла ця дивно дiбрана пара старого форту Селкiрка, а потiм здолала сто миль понурих диких пущ до рiчки Стюарт. І одного разу, коли короткий день згасав, а чоловiк упав на снiг та аж заходився з плачу, жiнка прив’язала його до санок, закусила губи з болю в усьому тiлi й допомогла собацi дотягти його до хатини Мелмюта Кiда. Господаря не було дома, але купець, що спинився там, нiмець Майерс, засмажив iм печеню з лося й приготував постiль зi свiжих ялинових гiлок.

Лейк, Ленгем i Паркер хвилювалися, та й було чого, коли зважити все.

– Гей, Сендi! Ти знаеш, де полядвиця, а де плiчко? Вийди-но та поможи менi!

То кликав iз комори Ленгем, де вiн надаремне перебирав куснi мерзлоi лосини.

– Перше посуд помий! – наказував Паркер.

– Слухай, Сендi, побiжи-но до табору Мiссурi, позич трохи цинамону, – благав Лейк.

– Ну, швидше! Чого ти не… – Але в коморi враз загуркотiли ящики та мерзле м’ясо, заглушивши Ленгемiв голос.

– Сендi, це ж одна хвилина скочити до Мiссурi!

– Дайте йому спокiй, – перебив Паркер. – Як менi мiсити тiсто, коли зi столу не прибрано?

Сендi хвильку нерiшуче постояв, аж раптом згадав, що вiн же Ленгемiв слуга, винувато шпурнув додолу брудного рушника на посуд i пiшов до комори рятувати свого пана.

Цi заможнi синки, що були великою надiею своiх батькiв, приiхали на Пiвнiч шукати лаврiв, маючи багато грошей на своi витрати i по слузi на кожного. Собi на щастя, двое iнших слуг подалися до Бiлоi рiчки шукати мiфiчного кварцового шару, а Сендi мусив догоджати всiм трьом здоровилам, кожен з яких мав своi примхи щодо iжi. Двiчi цього ранку здавалося, що товариство розпадеться. Пощастило запобiгти цьому лише значними поступками з боку то одного, то другого каструльного лицаря. Але нарештi смачний обiд – iхнiй спiльний витвiр – був готовий. Тодi вони сiли на три руки грати в розбiйника, щоб надалi уникнути casus belli[8 - Причина до вiйни (латин.).], бо переможець у грi мав виконати найважливiшу мiсiю.

Це щастя припало Паркеровi. Вiн зачесався з продiлом посерединi, надiв рукавицi та ведмежу шапку й подався до хатини Мелмюта Кiда. Грейс Бентам перепросила iх: мовляв, iй дуже прикро, що ii чоловiк не мiг скористатися з iхньоi гостинностi, бо пiшов оглянути копальнi коло потiчка Гендерсона. Мелмют же Кiд насилу тягнув ноги: вiн щойно вернувся з тяжкоi дороги вздовж Стюарт-рiчки. Запрошували й Майерса, але той одмовився, бо мав iншу турботу: пробував розчинити хлiб хмелем.

Ну що ж, якось уже обiйдуться без чоловiка, головне, що жiнка… вони ж цiлiсiньку зиму не бачили жодноi жiнки, й присутнiсть Грейс Бентам заповiдала початок чогось цiкавiшого в iхньому життi. Вони всi трое були освiченi люди й джентльмени i дуже знудилися за товариством, що його давно не мали. Може, й Грейс Бентам вiдчувала таку саму тугу, в усякому разi гостина була iй дуже приемна: перша ясна часинка пiсля багатьох тижнiв темряви.

Але не встигли подати до столу знану першу страву, витвiр умiлих Лейкових рук, як хтось гучно постукав у дверi.

– О, заходьте, мiстере Бентам! – сказав Паркер, що пiшов подивитися, хто то мiг прийти.

– Моя дружина тут? – сердито спитав прибулець.

– Авжеж, авжеж. Ми просили мiстера Майерса переказати, що чекаемо на вас. – Паркера спантеличило, що гiсть такий злий, i сам вiн намагався говорити якнайсолодше. – Заходьте, будь ласка. Ми чекали, що ви от-от надiйдете й залишили для вас мiсце. Ви прийшли саме вчасно до першоi страви.

– Заходь, Едвiне, любий, – защебетала Грейс Бентам вiд столу.

Паркер оступився набiк, щоб пропустити його.

– Я прийшов по свою дружину, – мовив Бентам хрипким голосом, що в ньому чути було прикрий власницький тон.

Паркер сторопiв, мало не зацiдив по обличчю нечему, але стримався та й застиг так зi стиснутим кулаком. Усi пiдвелися. Лейк зовсiм розгубився i сам себе пiймав на тому, що замалим не спитав: «Та невже ви пiдете?»

Почалася прощальна метушня: «Дуже мило з вашого боку…» – «Страшенно шкода…» – «Їй-богу, з вами стало веселiше…» – «Справдi, тепер ви…» – «Приемноi подорожi до Доусона!» – i все таке iнше.

Тим часом ягнятi допомогли надягти хутро й спровадили на рiзню. Дверi хряснули, а трое хазяiв сумно дивилися на покинутий гостями самотнiй стiл.

– Чортяка! – Ленгем змалку не вправлявся, i тепер його лайка була слабка й одноманiтна. – Чортяка! – знову мовив вiн, неясно усвiдомлюючи, що цього вислову замало, i даремне силкуючись знайти щось мiцнiше.

Кмiтлива та жiнка, що вмiе пiдставити свiй розум там, де його бракуе чоловiковi-нездарi, що може снагою своею змiцнити його хистку натуру, влити йому в душу свое честолюбство, надихнути його на великi вчинки. А ще кмiтливiша й тактовнiша та жiнка, яка вмiе все це зробити так хитро, щоб чоловiк, заживаючи плодiв ii працi, в глибинi серця був цiлком певний, що все це вiн завдячуе собi самому.

Отак умiла робити Грейс Бентам. Прибувши до Доусона з кiлькома фунтами борошна й численними рекомендацiйними листами, вона одразу взялася випихати наперед свою велику дитину. Це вона розтопила кам’яне серце й добула кредит у жорстокого варвара, що керував долею Компанii Тихоокеанського узбережжя, – однак офiцiйно концесiю видано на iм’я Едвiна Бентама. Це вона тягала свою дитину вгору та вниз рiчками через мiлини й вододiли у шаленiй гонитвi за золотом, а проте кожному впадало в око, який енергiйний чоловiк той Бентам. Це вона вивчала карти, розпитувала золотошукачiв i втовкмачувала географiю й топографiю у чоловiкову порожню голову доти, аж усi дивувалися, як швидко вiн пiзнав краiну та знае ii особливостi. Звiсно, казали, що жiнка в нього молодчага, але тiльки дехто мудрiший складав iй правдиву цiну й жалiв ii.

Вона працювала, а вiн одержував хвалу й винагороду. У Пiвнiчно-Захiднiй територii замiжня жiнка не мае права робити займанку, хай то буде мiлина, золотий пiсок чи кварцова жила, тож Едвiн Бентам подався до вповноваженого по золотих копальнях i записав на себе 23-тю гiрську дiлянку в другому рядi Французького пагорба. А як настав квiтень, то вони вимивали щодня на тисячу доларiв золота, i таких днiв ще мало бути дуже багато.

Пiд Французьким пагорбом текла рiчка Ельдорадо; на дiлянцi коло рiчки стояла хатина Клайда Вортона. Тодi вiн ще не вимивав щоденно по тисячi доларiв, але його купи нарiнку раз у раз зростали, i мав настати час, коли цей нарiнок перейде крiзь промивальню i протягом тижня на днi осядуть сотнi тисяч доларiв. Клайд Вортон часто сидiв у тiй хатинi, курив люльку й солодко мрiяв – але не про нарiнок, навiть не про пiвтонни золотого пiску у великому сейфi Компанii Тихоокеанського узбережжя.

А Грейс Бентам, перемиваючи циновий посуд у своiй хатинi на схилi гори, часто поглядала на хатину бiля рiчки Ельдорадо й також мрiяла – i також не про нарiнок, i не про золотий пiсок. Вони часто зустрiчалися, бо стежки iхнiх дiлянок перехрещувались, а до того ж навеснi в Пiвнiчнiй сторонi людям багато про що хочеться погомонiти; однак нi разу нi поглядом, анi словом вони не виявили того, що було в них на серцi.

Так було спочатку. Але одного дня Едвiн Бентам пiдняв руку на свою дружину. Всi хлопчаки такi; а ще й ставши одним iз королiв Французького пагорба, вiн дуже запишався й забув, що за все завдячуе iй. Почувши про це, Вортон того ж таки дня пристерiг Грейс Бентам на стежцi й палко заговорив до неi. Вона була дуже щаслива, хоча й вiдмовилася слухати та взяла з нього обiцянку не казати знову таких речей. Їi пора ще не настала.

Але сонце почало мандрiвку назад, пiвнiчна темрява змiнилася на крицеву барву свiтанку, снiг став танути, по обмерзлих порогах ринула вода, i шукачi заходилися промивати золото. Вдень i вночi жовта глина й нарiнок пробiгали крiзь швидкi заставки, вiддаючи свiй викуп дужим людям iз пiвдня. І пiд час тоi метушнi прийшла пора Грейс Бентам. До всiх така пора приходить у свiй час – звiсно, коли ми не занадто вайлуватi. Багато людей цнотливi не тому, що люблять чесноту, а просто з лiнощiв. Той, хто пiддавався хвилевiй спокусi, знае, що це таке. Саме тодi, як Едвiн Бентам важив золотий пiсок на прилавку бару в Розтоцi – подостатком його пiску переходило через той сосновий прилавок! – Грейс Бентам зiйшла з гори й прошмигнула до хатини Клайда Вортона. Вортон не сподiвався ii, але це не мiняло справи. І скiльки нещастя та даремного чекання можна було б уникнути, якби панотець Рубо не побачив ii та не звернув убiк з головноi стежки.

– Дитино моя…

– Стривайте-но, панотче! Я вас поважаю, хоча й не признаюся до вашоi вiри, але не ставайте межи цiею жiнкою i мною!

– Чи ви знаете, що робите?

– Знаю! Хоч би ви були всемогутнiй бог i погрожували кинути мене до вiчного вогню, то й то я не поступився б вам у цьому.

Вортон посадив Грейс на стiльцi й войовниче заступив ii.

– Сiдайте он на тому ослонi й помовчте, – провадив вiн, удаючись до езуiта. – Тепер моя черга. А ваша буде потiм.

Панотець Рубо чемно вклонився й сiв. Вiн був лагiдна людина й навчився чекати свого часу. Вортон пiдсунув собi стiльця близенько до Грейс i стиснув iй руку.

– То ти любиш мене, правда? І вивезеш звiдси?

З ii обличчя було видно, що з цим чоловiком iй легко й спокiйно, що вона покладаеться на нього.

– Люба, хiба ж ти не пам’ятаеш, що я тобi казав тодi? Звiсно, я…

– Але як же ти зможеш? А промивати золото?

– Буду я думати про такi дурницii. От, наприклад, передам усю справу панотцевi Рубо. Довiрю йому здати мiй пiсок до компанii.

– Лишень подумати! Я вже нiколи не побачу його.

– То й слава богу!

– Але поiхати… Ох, Клайде, я не можу! Не можу!

– От тобi й маеш! Звiсно, можеш. Здайся на мене. Ось тiльки зберемо деякi речi та й рушимо, i…

– А як вiн прийде сюди?

– Я потрощу йому всi…

– Нi, нi! Не треба битися, Клайде! Обiцяй менi.

– Гаразд! То я лише скажу хлопцям прогнати його з дiлянки. Вони бачили, як вiн поводився з тобою, та й самi не дуже люблять його.

– Ой нi, не треба! Не роби йому боляче.

– А що ж? Спокiйно дивитися, як вiн забере тебе в мене на очах?

– Нi-i, – стиха мовила вона, нiжно гладячи його руку.

– Ну, то дай менi самому впоратися з ним i нi про що не турбуйся. Будь певна, я його не покалiчу. Вiн страх як клопотався, болiло тебе чи нi! Ми не заiжджатимемо до Доусона. Я перекажу, щоб двое хлопцiв налагодили човна й вiдвели до Юкону. А ми перейдемо через перевал i спустимося рiчкою Індiяною iм назустрiч. Потiм…

– Що потiм?

Їi голова схилилася до нього на плече. Їхнi голоси перейшли в тихий шепiт, кожне слово було пестощi. Єзуiт нервово засовався на ослонi.

– Що потiм? – знову спитала вона.

– Потiм очепами поженемо човна вгору, перетнемо пороги Бiлого Коня i Квадратовий яр…

– Ну?

– А далi рiчкою Шiстдесята Миля, потiм будуть озера, Чiлкут, Дая, а там уже й Солона Вода.

– Але ж, любий, я не вмiю пiдпирати човна.

– Дурненька! Я ж вiзьму Ситку Чарлi, вiн знае, кудою слiд плисти i де найкраще спинятися. Вiн найкращий мандрiвник з усiх, кого я бачив, дарма, що iндiянин. Тобi доведеться лише сидiти в човнi, спiвати пiсень i грати роль Клеопатри, та ще вiдганяти… хоча нi, нам пощастило: комарiв ще немае.

– А що ж далi, мiй Антонiю?

– А далi пароплав, Сан-Франциско й цiлий свiт! Нiколи вже ми не повернемося в цю прокляту дiрку. Подумай собi! Цiлий свiт, i вибирай з нього, що хочеш! Я свою пайку продам. Ми ж дуже багатi. Волдвортiв синдикат дасть менi пiвмiльйона за те, що лишилося в землi, та ще вдвiчi стiльки я маю в нарiнку i в сейфах компанii. Поiдемо в Париж на всесвiтню виставку. Навiть до Єрусалима, якщо захочеш. Купимо палац в Італii, i ти досхочу гратимеш у ньому Клеопатру… Нi, ти будеш Лукрецiя, Актея або ще хтось, як схоче твое серденько. Тiльки гляди, не…

– Цезарева дружина понад усякi пiдозри.

– Звiсно, але…

– Але я не буду дружиною твоею, любий, так?

– Я не це хотiв сказати.

– Але ти все одно любитимеш мене як дружину i нiколи, нiколи не… Ох, я знаю, ти будеш такий самий, як i iншi чоловiки. Тобi обридне i… i…

– Як ти можеш? Я…

– Обiцяйся менi.

– Авжеж, обiцяюся!

– Ти так легко це кажеш, любий. Звiдки ти можеш бути певний? А я? Я так мало можу тобi дати, а все ж так багато… О Клайде! Обiцяйся, що нiколи не кинеш мене!

– Ну от! Надто рано ти починаеш сумнiватися. Адже сказано: «Доки смерть нас не розлучить».

– Гай-гай, я вже раз казала такi слова… йому, а тепер…

– А тепер, моя кохана, бiльше не муч себе такими розмовами. Звiсно, я нiколи, нiколи не…

І вперше iхнi тремтячi уста зiйшлися. Панотець Рубо дивився крiзь вiкно на дорогу, але врештi не витримав. Вiн кахикнув i озирнувся.

– Тепер ваша черга, панотче!

Вортонове обличчя сяяло вогнем першого поцiлунку. В голосi його бринiла певнiсть у свою перемогу. Вiн не мав жодного сумнiву, чим скiнчиться iхня розмова. Так само була певна й Грейс, бо усмiх грав у неi на устах, як вона глянула на священника.

– Дитино моя, – почав той, – серце менi краеться з жалю до вас. Ваша мрiя чудова, але вона не може справдитися.

– А то через що, панотче? Я ж погодилася.

– Ви самi не знаете, що робите. Ви не подумали за присягу, що ii склали перед богом тому, кого назвали своiм чоловiком. Мiй обов’язок нагадати вам тепер про святiсть такоi обiтницi.

– А як я розумiю ii святiсть i все ж вiдмовляюся вiд неi?

– Тодi бог…

– Який бог? Бог у мого чоловiка такий, що я не можу його визнавати. Отже, е багато богiв.

– Дитино! Не кажiть такого! Ох! Ви так не думаете, я розумiю. В мене теж були такi хвилини. – На мить вiн перелинув у свою рiдну Францiю, i жiнку, що сидiла перед ним, заступила iнша, з задуманим обличчям i сумними очима.

– Що ж, панотче, виходить, мiй бог покинув мене? Я не грiшнiша за iнших жiнок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далi? Чому менi не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!

– Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернiтеся. Здайтеся на його волю, i темрява зникне. О дитино моя…

– Нi, шкода й мови. Як я собi постелила, так i висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарае, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жiнка.

– Моя мати була жiнка.

– Так, але…

– І Христос народився вiд жiнки.

Вона не вiдповiла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася лiктем на стiл, на обличчi ii написана була рiшучiсть. Усмiх зник. А панотець Рубо розпочав з iншого боку.

– У вас е дiти?

– Колись я хотiла iх мати, але тепер нi. І я рада, що нема.

– А мати?

– Мати е.

– Вона вас любить?

– Так.

Вона вiдповiла пошепки.

– А брат? Нi, це не те, вiн чоловiк. А сестра е?

Вона, тремтячи, кивнула головою.

– Молодша? На багато?

– На сiм рокiв.

– І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матiр? І свою сестру? Вона стоiть на порозi свого жiночого життя, i ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неi. Чи ви могли б пiти до неi, подивитися на ii свiже молоде личко, взяти ii руку в свою, притулитися своею щокою до ii щоки?

На цю мову iй в уявi постали такi живi образи, що вона не витримала.

– Годi! Годi! – закричала Грейс i зiщулилася, як собака пiд батогом.

– Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.

У поглядi його свiтилося глибоке спiвчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона пiдвела голову.

– Я подамся далеко. Вони нiколи мене не побачать i врештi забудуть. Я немов умру для них. І… i я поiду з Клайдом… сьогоднi.

Здавалося, що вже на тому кiнець. Вортон ступив наперед, але священник звiв руку й спинив його.

– Ви хотiли мати дiтей?

Грейс мовчки кивнула головою.

– І просили iх у бога?

– Часто.

– А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?

Панотець Рубо зиркнув на чоловiка, що стояв бiля вiкна.

На мить обличчя iй засяяло, але вiдразу згасло. Вона збагнула, що той мае на думцi. Вона звела руки, благаючи пожалiти ii, але священник повiв далi:

– Чи ви можете уявити собi невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо свiт не такий суворий до дiвчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути гордi й щасливi з вашого сина, знаючи, що iншi дiти…

– О, майте милосердя! Досить!

– Все на дитинi окошиться…

– Мовчiть! Мовчiть! Я вернуся! – вона впала йому до нiг.

– Дитина ростиме, не вiдаючи нiчого поганого, аж одного дня iй люди кинуть в обличчя страшне слово…

– Ох, боже мiй! Боже мiй!

Грейс голосила на пiдлозi. Священник зiтхнув i пiдвiв ii на ноги. Вортон кинувся до неi, та вона порухом спинила його.

– Не пiдходь до мене, Клайде! Я вертаюся.

Сльози котилися iй по обличчю, але вона не втирала iх.

– Пiсля всього?! Ти не пiдеш! Я тебе не пущу!

– Не зачiпай мене! – Вона затремтiла й вiдступилася назад.

– Нi! Ти моя! Чуеш! Ти моя! – вигукнув Вортон, а потiм напався на священника. – І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своему боговi, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своiм панотцевим правом? Ну, а тепер iдiть геть iз мого дому, а то я можу забути, хто ви!

Панотець Рубо вклонився, взяв ii за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозi.

– Грейс! Ти казала, що кохаеш мене?

– Казала.

– І тепер кохаеш?

– Так.

– Скажи ще раз.

– Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.

– Ну що, панотче, – гукнув вiн. – Ви чули, що вона казала, i все ж ведете ii назад, де на неi чекае пекло, де iй доведеться щохвилi брехати своему чоловiковi?

Але панотець Рубо раптом уштовхнув жiнку до другоi кiмнатки й зачинив дверi.

– Цитьте! – прошепотiв вiн до Вортона, недбало сiдаючи на стiлець.

– Пам’ятайте, що це задля неi! – додав вiн.

У хатинi аж загуло вiд брутального стуку в дверi, клацнула клямка, i ввiйшов Едвiн Бентам.

– Ви не бачили моеi дружини? – спитав вiн, як тiльки привiтався.

Двi голови хитнулися, що нi.

– Я помiтив, що ii слiди вiд нашоi хатини йдуть униз, – провадив вiн обережно. – А на дорозi вони зникли якраз навпроти стежки до вас.

Вони слухали його байдуже.

– І я… я думав…

– Що вона була тут? – загримiв Вортон.

Священник утихомирив його поглядом.

– Ви, сину мiй, бачили, що ii слiди йдуть до цiеi хатини?

Хитрий панотець Рубо! Вiн ще годину тому добре затер слiди, як iшов сюди тою самою стежкою.

– Я добре не роздивлявся, я… – Вiн пiдозрiло зиркнув на дверi до другоi кiмнатки, а потiм запитливо на священника. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнiвався. Хутенько помолившись у думцi, панотець Рубо пiдвiвся.

– Якщо ви не вiрите, то… – вiн удав, нiби намiряеться вiдчинити дверi.

Священники не брешуть. Едвiн Бептам часто чув про це й вiрив, що так воно й е.

– Та я вiрю, панотче, – сквапно вiдповiв вiн. – Я лише дивуюся, куди це пiшла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до мiсiс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларiв за центнер. Кажуть, що чечако так i комашаться на рiчках. Але менi треба йти. Бувайте здоровi.

Дверi хряснули, i вони побачили крiзь вiкно, як Бентам попростував до Французькоi ущелини шукати своеi дружини.

Кiлька тижнiв пiзнiше, якраз пiсля червневоi поводi, двое людей вивели човна на середину рiчки i прив’язали його до пливучоi ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирi. Панотцевi Рубо звелено залишити верхiв’я й вернутися до своеi смуглявоi пастви в Мiнуку. Там з’явилися бiлi люди, i iндiяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються боговi, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кiд теж мав справи на пониззi, отож i мандрували вони вкупi.

На цiлу Пiвнiч лише Мелмют Кiд знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тiльки перед ним священник скидав святобливу одежу i ставав звичайною людиною. Та й чому ж би нi? Вони добре знали один одного. Хiба ж вони не дiлилися останнiм шматочком рибини, останньою дрiбкою тютюну, останньою потаемною думкою на пустельних просторах Берингова моря, у згубних лабiринтах Великоi Дельти пiд час жахливоi зимовоi мандрiвки вiд мису Барроу до Поркюпайну?

Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрiем iз пiвночi. Мелмют Кiд накрутив свого годинника. Була саме пiвнiч.

– Нема чого журитися, друже! – Кiд, видно, провадив далi перервану розмову. – Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюеться до речi:

Якщо ти чув слова ii признання,
То хай уста тобi скуе мовчання.
Коли брехня рятуе вiд загину, –
Бреши аж до останньоi хвилини!

Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.

– Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неi в руках божих, але… але…

– А що ж? Вашi руки чистi.

– Нi, Кiде. Я довго про це думав, але що е, те вже е. Я ж знав, який у неi чоловiк, i попри все змусив ii вернутися.

З лiсу на березi дзвiнко заспiвала вiльшанка, звiддалiк долинув голос курiпки, коло берега, чалапаючи по водi, зайшов у рiчку лось. А двое людей у човнi мовчки курили.




МУДРІСТЬ ПОДОРОЖНА


Ситка Чарлi доконав неможливого. Іншi iндiяни теж, може, не гiрше за нього знали мудрiсть подорожну, але тiльки Ситка Чарлi пiзнав мудрiсть бiлих людей, подорожню честь i закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумовi iндiянина важко узагальнювати, i аж коли фактiв набираеться багато й вони часто повторюються, вiн осягав iхне значення. Ситка Чарлi змалку крутився серед бiлих людей, а вирiсши, зважився пов’язати свою долю з ними, зрiкшись раз i назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутнiсть бiлих людей i мiркуючи, звiдки вона береться, вiн не вiдразу збагнув ii таемничу силу – честь i закон. І, тiльки довгi роки нагромаджуючи досвiд, вiн, нарештi, з’ясував собi все до кiнця. Сам чужинець, вiн зрозумiв ii краще вiд бiлоi людини; сам iндiянин, вiн досяг неможливого.

А вiд цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звiсно, вiн затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею рiзноманiтноi лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугi. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, – занадто боязкi, щоб напасти, але занадто вовкуватi, щоб ховати своi iкла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлi теж. Обличчя – сама лише шкiра та кiстки; вилицi iм укривали огиднi струпи, що вiд морозу трiскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очi свiтилися похмурим вогнем. Людям у такому станi не можна довiряти, якщо вони не вiдають нi честi, анi закону. Ситка Чарлi це знав, отож десять ще днiв тому змусив iх покинути рушницi разом iз рештою таборового спорядження. Рушницi лишилися тiльки в нього й капiтана Епiнгвела.

– Гайда, розкладайте багаття, – наказав вiн, витягаючи коштовну коробку з сiрниками й клаптi сухоi березовоi кори.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/sin-vovka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Парка – верхнiй зимовий одяг з необробленоi шкури.




2


Чечако – новак-золотошукач.




3


Потлач – в iндiян пiвнiчно-захiдного узбережжя Америки учта, що на нiй господар обдаровуе гостей або ж знищуе свое майно з метою пiднести власний авторитет.




4


Тотем – знак плем’я iз зображенням тварини, рослини чи якоi речi, що ii релiгiйно вшановують.




5


Протей – у грецькiй мiфологii морський бог, що мiг на свою волю змiнювати власний вигляд.




6


Пемiкан – iндiянська страва з оленячого м’яса та ягiд.




7


Фунт м’яса – тобто важкi й нелюдськi вимоги. У п’есi Шекспiра «Венецiйський купець» Шейлок вимагае за несплату вчасно боргу передбачений умовою фунт м’яса з тiла боржника.




8


Причина до вiйни (латин.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения